Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

люди, хай аллах сподобить їх навіки, а головним був, звичайно, Зейні-баба. Сюди приносили хворих, таких, що вже ніхто не міг вилікувати. Я сама знаю одну жінку, вона була спаралізована. Сюди її принесли на руках, а додому вона пішла своїми ногами.

Вже аж на краю цвинтаря під височезним кипарисом стояла могильниця Зейні-баба. Щоночі Хатідже-ханим запалювала тут лампадки. Одну — на кипарисовій гілці, другу — біля дверей могильниці, а третю — в могильниці.

Всередині була яма, присипана землею. Кажуть, що в ній сім років жив пустинником Зейні-баба, не бачивши сонця. А коли помер, то ніхто не посмів доторкатися його святого тіла, і побудували тоді над ним могильницю.

Хатідже-ханим запалила дві лампади й показала мені кілька сходинок, що вели до ями:

— Ходи, дочко, за мною.

Я не наважувалася.

— Ходи, дочко, — ще раз сказала стара. — Коли вже прийшла сюди, то гріх не провідати. А коли в тебе є якесь бажання, попроси Зейні-баба, і воно збудеться.

Я почала заходити, а серце калатало, мов у спійманої пташки. Якби мертві могли щось відчувати в своїх могилах, то, мабуть, зрозуміли б мене. В груди вдарив запах сирої, холодної землі.

Домовина святого Зейні-баба була оцинкована й пофарбована в зелене. Хатідже-ханим розповіла, що він усе життя жив у злиднях та самопокуті й не хотів, щоб по смерті його закутували в пишні, гаптовані шовком шати. Якщо хто й приносив сюди багате ткання, то воно за тиждень згнивало й перетворювалося на лахміття.

Стара шепотіла молитву й підливала в лампадку, котра стояла в головах домовини, олії.

— Коли комусь у селі надходить час смерті, Азраїл [47] провідує спочатку святого Зейні-баба, і тоді лампадка гасне. А тепер, дочко, попроси у Зейні-баба, щоб твоє бажання збулося.

У мене затремтіли коліна, так що я не могла стояти. Припавши гарячим чолом до холодної домовини, я шепотіла не губами, а швидше своїм ураженим серцем:

— Зейні-баба, мій рідний, я тільки мала дурна Чаликушу. Я не знаю, як з тобою розмовляти, як тебе благати. Даруй мені, що я не навчилася чомусь такому, що могло б тобі сподобатися. Ти сім років жив тут без сонця. Може, й ти утік сюди від нещирого люду, від жорстокості. Святий отче мій, я хочу попросити в тебе щось велике. За сім літ і в тебе були хвилини, коли ти сумував за сонцем, за вітром. Пошли й мені того ангела терплячості, котрий у ті гіркі хвилини допомагав тобі знести біль. І я хочу пережити своє випробування без сліз і стогону.

Я сама в кімнаті. Хатідже-ханим давно вже полишила мене тут, а сама зачинилася внизу в хатинці, що скидалася на погріб.

Там вона до півночі молилася, перебираючи чотки.

А я вже дві години пишу ці рядки при каганці. Чути, як надворі дзюрчить джерело, іноді чути шарудіння на горищі. Я слухаю звуки цієї ночі й відчуваю, як мені стає моторошно, наче хто обсипає все тіло аж від потилиці морозом. А звуків усе більшає, я відчуваю, що ця трухла хижа повна ними. Ось зарипіли сходи, в сінях чути таємниче шепотіння, наче там перемовляються люди.

Ет, Чаликушу, лягай та спи. Не бійся цих таємних голосів ночі. Вони всі не вчинять тобі стільки лиха, як вуста тітчиного сина, котрі сказали «жовта квітко» й так безжально ославили двоюрідну сестру.

— Зейнілер, 20 листопада

Сьогодні вранці я почала рахувати. Минув місяць, як я приїхала в Зейнілер. А здається, що живу тут не менше як десять років. До сьогодні мені не хотілося думати про щоденник. А як на правду, то боялася…

Перші дні мене охопила безнадія, мучив неспокій, і хтозна, що могла я тоді написати. А це вже почала звикати. Сестра Алексі любила повчати: «Дівчата, від хвороби на безнадію та всілякого лиха є тільки одні ліки: терплячість і покірлива витримка. Тузі потрібне співчуття, а хто не шукає його, а зустрічає її з усмішкою, до того вона милостивіша».

Чаликушу на ці слова завжди сміялася, але тепер вона побачила, які то правдиві слова.

У перші дні мого життя в Зейнілер в мене були такі хвилини, що, здавалося, збожеволію. «Нащо боротися?

Все даремно, ти більше не витримаєш», — говорила я собі.

Якраз тоді мене рятували слова сестри Алексі. Душа обливалася кров’ю, а я починала сміятися, співати, підсвистувати, щоб ошукати серце цими прибраними веселощами, а воно, стрепенувшись, оживало, мов у воді квітка, що вже зів’яла була.

Я шукала втіхи довкола того, від чого й справді можна було трохи жити. У моїх руках зелений листок, я гладжу ним по щоках, пещу губи. В саду зіщулилося худюще кошенятко, я тисну його до грудей, грію своїм диханням. Та коли вже зовсім немає снаги, я починаю кричати: «Феріде, не треба божеволіти! Будь мужньою! Ти знаєш, що в тебе немає нічого в житті, лише усміхнене обличчя, та ще звитяга!»

Ці веселощі пробуджували до життя абияк, і де вже їм дати крила. Все це так. Але ж хіба сонячний промінь, що пробився в підземелля, або бліда квітка, яка зійшла серед каміння розваленої стіни, не саме життя, не надія?

Сьогодні п’ятниця, і діти до школи не приходять. Ущух дощ, який лив кілька днів підряд. Останній свій банкет влаштовує осінь. Здається, навіть бескиди та болото в очеретняках весело усміхаються сонцю. Ба навіть кипариси та надмогильне каміння не такі суворі та страхітливі. Я поринаю в своє єство й відчуваю, що вже починаю звикати. Здається, вже навіть полюбила цей похмурий і сумний край, він мені якось наче вже свій.

Працювати я почала вже на другий день, після того як приїхала. Він мені незабутній, цей перший день.

Уранці вже добре роздивилася, що тут за клас, на ремонт якого потрібна була «самопожертва» завідувача відділом освіти. Колись тут був, мабуть, хлів, потім послали підлогу, зробили більші вікна, повставляли й засклили рами. Шпалера на стінах була — мов з бовдура, а на них догори ногами висіла карта, та ще плакати з людським кістяком, гадюкою та хліборобською садибою. Це, мабуть, і мало бути оте нове наочне приладдя.

Біля класної стіни, що від саду, ще й досі стояли ясла, як пам’ять про хлів. їх вирішили залишити, тільки зверху набили ляду, й вийшло щось на зразок скрині. Діти складали туди свою їжу та в’язанки хворосту, який приносили з гір, щоб натопити школу»

Хатідже-ханим сказала, що ця скриня має ще й інше призначення. Туди саджають таких пустунів, котрих не