Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

мав напоготові якусь жалісну брехеньку. Єдиною цінною річчю в його квартирі було фортепіано — таки найкраще і найдорожче.

Коли я бував у Адамовій квартирі, він майже весь час сидів біля фортепіано. Мені казали, що він добре грає, та я на цьому не розуміюся. Одначе послухати його не відмовлявся, а надто сидячи в зручному м’якому кріслі. Не думаю, щоб Адам не чув, як я іноді казав, що музика мене не цікавить, але чи то він забував про це, чи то просто не міг повірити, що таке можливе. Так чи так, а він повертав голову до мене й казав: «А оце… ти тільки послухай… боже мій, це ж просто…» Але голос його уривався, і слова, які мали повідати, що то за прекрасна, вічна й незрівнянна річ, так і лишалися невимовлені. Речення зависало й повільно крутилося в повітрі, наче уривок перетертої мотузки, а Адам дивився на мене своїми глибоко посадженими ясними крижанисто-блакитними відчуженими очима,— такими очима й таким поглядом дивиться на нас удосвіта наше сумління,— а потім, на відміну від сумління, усміхався, ледь-ледь, такою собі непевною, майже винуватою усмішкою, що ніби знімала закляття з суворих уст та різко окресленого підборіддя і, здавалося, говорила: «Ет чорт, ну що вдієш, друже, коли я отак на тебе дивлюся, просто такий уже в мене погляд». Потім ця усмішка зникала, Адам одвертався до фортепіано і торкався руками клавіш.

Рано чи пізно, натішившись музикою, він опускався у друге таке саме обшарпане крісло. Або, раптом згадавши, міг налити мені скляночку, а часом навіть і сам випивав одну, так розбавивши віскі водою, що воно ставало бліде, як зимове сонце, та й гріло не краще. Ми сиділи мовчки, помалу попиваючи зі склянок, і очі Адамові світилися холодним блакитним вогнем і здавалися ще блакитнішими на тлі смаглявої шкіри, туго напнутої на кістках обличчя. Усе було наче за тих часів, коли ми ще хлопчаками, у Берден-Лендінгу, ходили на риболовлю. Тоді ми годинами сиділи в човні під пекучим сонцем, не озиваючись і словом. Або лежали на піщаному березі. Або десь у поході, отаборившись просто неба, лягали після вечері біля невеличкого димучого багаття проти москітів — і так само ані слова.

Може, Адам через те й приділяв мені трохи свого часу, що я збуджував у ньому спомини про Берден-Лендінг та про минулі дні. Хоч він і не говорив про це. Але одного разу таки заговорив. Він сидів у кріслі, дивлячись на склянку з отією своєю примочкою для очей і повільно обертаючи її довгими, твердими навіть на вигляд, нервовими пальцями. А тоді звів очі на мене й промовив:

— Добре нам тоді жилося, правда ж? Коли ми були дітьми.

— Еге ж,— відказав я.

— Ти, я і Анна,— докинув він.

— Еге ж,— повторив я і подумав про Анну. Тоді спитав: — А тепер тобі живеться не добре?

Він з півхвилини обмірковував моє запитання, наче йшлося про справді серйозні речі,— а може, так воно й було. Потім відповів:

— Та я, здається, ніколи про це й не замислювався.— А тоді додав: — Ні, таки ніколи не замислювався.

— Хіба тобі не добре живеться? — знову запитав я.— Ти ж знаменитість. Хіба не добре бути знаменитістю? — не вгавав я.

Я розумів, що ніхто не має права ставити такі запитання, а надто таким тоном, але спинитись я вже не міг. Ти ріс з кимось разом, і тепер він досяг успіху, став знаменитістю, а ти не досяг нічого; одначе поводиться він з тобою, як і колись, ніби нічого не змінилося. Та саме це й підбурює тебе отак його штрикати, хоч як би ти себе при цьому картав. Існує своєрідний снобізм невдах. Це щось ніби спілка, стара гвардія, «Череп і кістки»16, і немає бридкішої і пихатішої гримаси, ніж та, яка викривлює уста п’яниці, коли він навалиться на стойку поруч із давнім товаришем, що став знаменитістю, але анітрохи не змінився, або коли давній товариш приведе його до себе додому повечеряти і познайомить з гарненькою ясноокою жіночкою та випещеними дітлахами. В обшарпаній квартирі Адама не було гарненької жіночки, але він став знаменитістю, і я не стримався.

Та він і взнаки нічого не дав. Тільки звернув на мене свій щирий блакитний погляд, у ту мить трохи затуманений, і мовив:

— Просто це одна з тих речей, про які я взагалі не думаю.

А потім легка усмішка знов невпізнанно змінила його уста, що звичайно скидалися на рубець від точного, чистого й упевненого хірургічного розтину, добре, без найменшої зморщечки, загоєного.

І тоді, намагаючись по змозі загладити своє хамство, я м’яко натиснув на гальма й сказав:

— Атож, нам і справді добре жилося, коли ми були дітьми, ти, Анна і я.

Атож, Адамові Стентону, Анні Стентон і Джекові Бердену добре жилося біля моря в Берден-Лендінгу, коли вони були дітьми. З Мексіканської затоки раптом міг налетіти і часом таки налітав шквал, небо чорніло від зливи, пальми безладно розгойдувались, а потім усі разом хилилися додолу, і їх листя, наче мокра бляха, відбивало останні зблиски набряклого, хворобливо-жовтого клоччастого неба; ніяка буря не студила й не валила нас у нашому «королівстві біля моря»17, бо ми були в безпеці у білому будинку, їхньому чи нашому, стояли біля вікна й дивилися, як за дамбою, наче збиті вершки, здіймається прибій. А позад нас у кімнаті сидів губернатор Стентон, чи містер Елліс Берден, чи обидва, бо вони були друзі, чи суддя Ірвін, бо він теж був друг,— і не знайшлося б у світі такого вітру, що насмілився б потурбувати губернатора Стентона, містера Елліса Бердена чи суддю Ірвіна.

«Ти, Анна і я»,— сказав мені тоді Адам Стентон, і я сказав те саме йому. Отож одного ранку, таки вилізши нарешті з ліжка, я подзвонив Анні і сказав:

— Давно вже я не згадував про тебе, та ось цими днями навідав Адама, і він сказав, що тобі, йому й мені добре жилося колись. То, може, повечеряємо разом? Дарма що ми вже ледве дибаємо.

Вона погодилась. Звичайно, вона аж ніяк не ледве дибала, одначе й нічого доброго з тієї вечері не вийшло.

Анна спитала мене, що я роблю, і я відповів:

— Анічогісінько. Чекаю, поки розтечуться мої капітали.

Вона не сказала, що мені слід би знайти собі якесь діло, начебто й не подумала нічого такого.