Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

А це вже було добре. Тоді я спитав її, а що робить вона, і вона засміялася й відказала:

— Анічогісінько.

Та я знав, що це неправда, бо вона завжди морочилася і з якимись сиротами, недоумками й сліпими неграми, і все те задурно. І з її вигляду можна було зрозуміти, що вона багато розтрачує марно — не гроші, а зовсім інше. Отож я сказав.

— Ну що ж, принаймні сподіваюся, що ти робиш це в приємному товаристві.

— Та не дуже,— мовила вона.

Я придивився до неї пильніше й побачив те, що й сподівався побачити, та й не раз бачив, і не сидячи отак проти неї. Побачив Анну Стентон, що, може, й не була красунею, зате була Анною Стентон. Анну Стентон: смагляве, із золотавим полиском обличчя, проте не таке темне, як Адамове, і шкіра обтягує кістки хоча й менш помітко, ніж у Адама, одначе досить туго — певне, майстер не хотів витрачати зайвого матеріалу на всякі там округлості та ямочки й надав виробові простої, досконалої форми. Темне волосся, гладенько, майже туго зачесане на рівний проділ. Блакитні очі з прямим, як у Адама, поглядом; але ясну, відчужену крижанисту блакить у них витісняла глибша, насичена й бентежна барва. Принаймні інколи. Вони були дуже схожі, Адам і Анна. Цілком могли б бути близнятами. Навіть усміхались однаково. А от уста в Анни мали іншу форму. Вони нітрохи не нагадували рубця від точного, чистого, впевненого й добре загоєного хірургічного розтину. Тут майстер дозволив собі витратити трохи зайвого матеріалу. Зовсім небагато. Але досить.

Отака була Анна Стентон, і я побачив те, що й сподівався побачити.

Вона сиділа проти мене дуже прямо, високо тримаючи голову на гарному, рівному й круглому стеблі шиї над тендітними прямими плечима, і її тендітні, але округлі голі руки з математичною точністю прилягали до боків.

І, дивлячись на неї, я думав, як бездоганно точно прилягають одна до одної під столом її тендітні ноги — стегно до стегна, коліно до коліна, гомілка до гомілки. Власне, в ній завжди було щось стилізовано-досконале, щось від барельєфів і статуеток із зображенням царівен пізнього Єгипту, де граційність і жіночність, лишаючись граційністю й жіночністю, втілені у математично точну форму. Анна Стентон завжди дивилася прямо на співрозмовника, проте здавалося, що вона дивиться кудись у далечінь. Вона завжди тримала голову високо, і здавалося, вона дослухається до якогось голосу, якого тобі почути не дано. Вона завжди стояла прямо, виструнчившись, і здавалося, вся її граційність і жіночність затиснута в суворі рамки ідеї, якої тобі не збагнути.

Я спитав:

— То що, надумала лишитися старою дівою?

Вона засміялась і відказала:

— Нічого я не надумала. Давно вже перестала загадувати на майбутнє.

Ми пішли танцювати на п’ятачку завбільшки з носовик між столиків, на яких тулилися тарілки з курячими кістками й недоїденими макаронами та пляшки від італійського червоного вина. Хвилин п’ять той танець ще мав сякий-такий сенс, а потім став скидатися на якусь копітку й марудну роботу, що її робиш уві сні й що начебто має сенс, але в чому він полягає, годі збагнути. Потім музика змовкла, і спинитися танцювати було ніби прокинутись від того сну, радіючи, що ти прокинувся й позбувся його, і водночас шкодуючи про це, бо тепер уже ніколи не дізнаєшся, як там усе було.

Певне, й Анна почувала щось подібне, бо, коли я згодом знов запросив її до танцю, вона сказала, що їй не хочеться, краще посидіти й побалакати. Балакали ми довгенько, та це було не набагато краще, ніж танцювати. Не можна ж без кінця балакати про те, як з біса добре нам жилося, коли ми були дітьми.

Я провів її до будинку, де вона наймала квартиру, куди показнішого, ніж Адамів сарай,— губернатор Стентон помер далеко не в злиднях,— і ми зайшли у вестибюль. Вона побажала мені на добраніч і додала:

— Будь розумним хлопчиком, Джеку.

— Ще колись повечеряєш зі мною? — спитав я.

— Коли захочеш,— відказала Анна,— у будь-який час. Ти ж знаєш.

Так, я це знав.

І ми справді ходили вечеряти ще кілька разів. Останнього разу вона сказала:

— Я бачила твого батька.

— Еге,— мовив я без тіні цікавості.

— Не треба так,— сказала вона.

— Як?

— Ой, ти ж розумієш, про що я кажу. Невже тобі не хочеться знати, як живе твій батько?

— Я знаю, як він живе,— відповів я.— Сидить у тій своїй норі, або няньчиться з дармоїдами в доброчинній спілці, або ж пише оті дурні листки, які вони роздають на вулицях, усе та сама мура: Євангеліє від Марка, глава четверта, вірш шостий, книга Йова, глава сьома, вірш п’ятий,— а окуляри в нього мало не падають з носа, і лупа на чорному піджаку мов заметіль на Дакоті.

Анна з хвилину помовчала, тоді сказала:

— Я зустріла його на вулиці, він погано виглядає. Мабуть, нездужає. Спершу я його й не впізнала.

— Тицяв тобі в руки той непотріб? — спитав я.

— Так,— відповіла вона.— Простяг мені листок, а я так поспішала, що механічно взяла його. І вже аж тоді помітила, що він пильно дивиться на мене. Я його спершу й не впізнала.— Вона знов помовчала.— Це було десь зо два тижні тому.

— Я не бачив його з рік,— мовив я.

— Ой Джеку, ну як же так можна! Ти повинен навідати його.

— Слухай, а про що мені з ним говорити? Та й йому, бачить бог, нема чого мені сказати. Ніхто не примушував його жити так, як він живе. І ніхто не примушував його покинути оту свою контору, навіть дверей за собою не зачинивши.

— Але ж, Джеку,— сказала вона.— Ти не…

— Він живе як хоче. А коли він був такий дурень і утнув це тільки тому, що не міг поладнати з жінкою, та ще такою, як моя мати, коли він не міг дати їй чого вона хотіла, хоч би якого біса вона там хотіла, а він не міг їй цього дати, то…

— Не смій такого казати,— різко мовила Анна.

— Слухай,— сказав я,— хоч твій тато й був губернатором і помер на ліжку червоного дерева під балдахіном, і біля нього чатували дорогі лікарі, прикидаючи подумки рахунок, і хоч ти гадаєш, ніби він був мало не Ісусом Христом у чорній краватці,