Olha Alder - Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder

— Вузька й легка дощова парасолька з промасленого паперу васі, яку часто використовують леді в Японії.

— Ви говорили на французький взір. Я вас не зрозумів, — спробував виправдатися він.

— Містер Ллевеллін, я говорила японською, — Лавінія, яка взяла парасольку до рук, перестала її крутити й подивилася на Едварда.

— А.. М.. Так, — він збентежено кашлянув у кулак. — Ви хочете її взяти?

— Так, — вона кивнула, і її коричневі кучері розсипалися по плечах. — Треба роздратувати того, хто її тут залишив.

— Не боїтеся нарватися на великий гнів?

— Я ж не чоловік.

— Ви хочете зробити мене приманкою? — Він високо підняв брови.

— Поки ви не підказали, я про це не думала. Але тепер, — Лавінія хижо облизнулася, — ви подали мені ідею.

Прогулюючись палубою корабля під невеликим дощиком, містер Ллевеллін хмурився, тримаючи розкриту японську парасольку над кучерявою головою леді Лавінії.

— Леді Фейрфекс, ви дійсно збираєтеся виманювати злочинця парасолькою?

— Я пожартувала, — вона склала руки поперед себе, тримаючи сумочку з перлів. — Просто захотіла забрати цю парасольку.

— Ви вчинили крадіжку? — різко зупинився Едвард, залишивши леді Лавінію без укриття від дощу.

Вона обернулася і, закотивши очі, повернулася під парасольку.

— Я двічі пожартувала. Йдемо, — вчепившись за його лікоть, вона пішла далі. — Я не збираюся нікого злити й також не збираюся виставляти себе злодійкою. Ми з вами просто показуємо, що знаємо чийсь маленький брудний секретик. Ми ж насправді не знаємо, чи належить ця парасолька вбивці, свідкові, чи була маленькою забаганкою лікаря, — Лавінія спокійно міркувала вголос, повільно прогулюючись.

— Ця парасолька дуже хороша, — зауважив Едвард. — Вона широкопола, захищає від дощу, при цьому, ручка легка, і тримати дуже зручно. А промаслений папір відштовхує дощові води. Проте, гадаю, це жіноча парасолька.

— Чому?

— Я ж тільки що сказав.

— Чоловікові теж зручно її тримати. Ви ж тримаєте.

— Але без вас я б не наважився прогулюватися з парасолькою такого кольору й розмальовки. Вона занадто… романтична.

— Ви точно не француз, — фиркнула Лавінія. — Уявіть собі витонченого і розніженого хлопчика з кучерявим волоссям і блідою трохи хворобливою шкірою, що стоїть під таким дощиком з червоним палантином, необережно накинутим на плечі.

— Та і йому років сімнадцять у самому розквіті юності, — фиркнув Едвард. — Мені тридцять шість, і я з Уельсу.

— Я пам'ятаю. У вас в голові гори, а не почуття.

— Це неправильне уявлення про Уельс! — гаркнув він.

— Вибачте, я недостатньо обізнана в етикеті та географії Уельсу! — Прошипіла Лавінія.

Насичені й мовчазні вони продовжили свою прогулянку.

Краплі дощу посилювалися, відбивалися від парасольки й малими фонтанчиками стікали о палубу, стукаючи: кап-кап-кап...

— Небо темніє.

— Сутеніє.

— Я маю на увазі, що буде гроза. Хмари збираються.

— Ви перестанете мене повчати?

— Ні.

— Шкода.

Ображено пирхнувши, Лавінія вихопила парасольку з рук містера Ллевелліна.

— І що? Ви повернетеся в каюту? Тут навіть нікого не було, — Едвард розвів руками. — Марне намокання під дощем.

— Достатньо однієї іскри, щоб пожежа пліток поширилася. Якщо нас побачила хоч одна людина, про парасольку вже знають всі.

— Ви думаєте, що звернули увагу на парасольку?

— Ну не на нас же з вами!

— Ви незрівнянна дурепа! — Відкинувши мокрий чуб зі лоба, прикрикнув містер Едвард.

— А ви... а ви... — Розгублена Лавінія так і не придумала, що сказати. Почервонівши, вона просто відвернулася й швидко задріботіла каблуками в інший бік.

— Так і залишите мене мокнути далі?! — гримнув він їй у спину.

— Біжіть швидше! Може, дощ вас не дожене! — кинула вона через плече.

Знову піднявся вітер, доносячи до них обох тільки обривки фраз.

Стук у двері налякав леді Лавінію. Вона здригнулася і підняла очі, переставши читати книгу.

— Ах, леді Фейрфекс, маленька пустунко, як можна гуляти палубою з чоловіком, та ще й під чужою парасолькою, — леді Роза ввалилася всередину, як тільки Лавінія встигла відкрити двері.

— Ваша парасолька? — вона взяла її з кута біля софи й простягнула леді Розі.

— Не моя, — жінка розтягнулася в усмішці. — Пригостите чаєм?

— За інформацію, — куточки губ Лавінії сіпнулися в черговій усмішці.

— Це буде дешевою угодою, але що ж іще попросити... — леді Роза відвела погляд, задумавшись. — Рецепт секретного чаю?

— Секрет метеликів у рукавах Розамунд.

Жінка облизнула губи:

— Дияволиця, — хмикнула вона. — Угода.

— Йдіть у вітальню, я покажу, як робити цей чай.

Леді Роза виявилася не лінивою жінкою. Закотивши рукави, вона із задоволенням повторювала кожен крок, запам'ятовуючи рецепт:

— І гості будуть зачаровані смаком? — коли напій був готовий, запитала вона.

— Спробуйте, — Лавінія вказала на чайничок.

— Хм... — Леді Роза самостійно налила собі в чашку і зробила ковток. — Набагато насиченіший, ніж ваш звичайний.

— Ми створювали його разом.

— Добре. Гостей потрібно дивувати, — вона підморгнула.

— Тоді секрет Розамунд і хто власник парасольки?

— Метелики в рукавах... У рукавах невеликі охолоджені дощечки, на яких сплять метелики, також ці дерев'яні дощечки змазані оліями троянди, дафни й герані. Це приваблює їх назад. Фокус був зроблений стільки разів, що метелики звикли й рідко помиляються. Втім, про це я й сама дізналася нещодавно.

— Як же я не здогадалася, — Лавінія усміхнулася. — У кожному фокусі багато попередніх тренувань і зусиль.

— Це так, — леді Роза кивнула й сьорбнула чаю.

Лавінія подивилася на неї. Секрет Розамунд просто її зацікавив, але те, що було важливіше — це ім'я власника парасольки.