Олександр Гребьонкін - Диво - квіти, Олександр Гребьонкін

- Ну троянди та тюльпани, гіацинти та крокуси, само собою. І такі великі квіти, білі, як сніг...

- А це і є «недоторка»! – з усмішкою вигукнула Харита.

- Он як!

 - Але ж ви ще не все бачили! - заявила дівчина і раптом взяла художника за руку. Тепло її руки почало передаватися йому, розлилося по всьому тілу.

- Ходімо.

Вона повела його вузенькою стежкою до саду, де за зеленню дерев, наче вогні, палали чудові квіти.

- Ось це і є ті фантастичні, як то кажуть, квіти. "Недоторка", - сказала Харита, легко торкаючи рукою великі білі квіткові головки. Вони ніби потягнулися до дівчини, і вона їх гладила.

- Але чому ви не бажаєте показувати їх людям? Хіба можна приховувати таку красу? – спитав зачарований дивом Фабіан.

- Можна. Іноді красу можна приховувати, бо люди бувають різні. І цю красу люди можуть споганити та осквернити.

- Ви боїтеся, що вашу «недоторку» витопчуть, вирвуть чи вкрадуть? Але хто наважиться на таке? Це ж справжнє диво! Неписана краса!

- Буває, що люди рвуть красу, щоб забрати її з собою, ламають диво, щоб дізнатися його зсередини... А ці квіти, крім того, ще й незвичайні тим, що вони розпускаються побачивши хороших людей, радують їхнє око і цвітуть при них, а в'януть і гинуть у присутності людей поганих, злобних, підступних і жорстоких... Квіти можуть зростати лише в теплій атмосфері уваги добрих людей...

Художник на якийсь час завмер, вражений словами Харити.

- О, то ці квіти з незвичайними властивостями! Справжнє диво! - вигукнув він.

- Виходить так! – сказала Харита. – Скоріше – диво! І велика таємниця...

- Щодо ваших слів про людей... Наше нинішнє життя, на жаль, час катастрофічно самотніх людей. Це час заздрості, скритності, підозрілості, замкнутості, самотності у поглядах…

 - Я з вами згодна. Часто у людини немає близького і вірного друга, який думає також, як ти, переживає також, як ти, вірить у те, що і ти. З яким можна, взявшись за руку, пройти життя! І як наслідок – самотність та туга. А ці квіти – вони спасіння! Мені Генрі Вансульт навіть рекомендував продавати їх, запевняючи, що я стану на цих квітаї мільйонеркою! Але… я не можу цього зробити, самі розумієте чому!

- Так, за таких їх властивостей – не можна! Та хіба можна лише продавати і, завдяки всьому незвичайному, наживатися! - вигукнув Фабіан.

Харита подивилася на нього з теплотою та інтересом.

- О, як ви маєте рацію! Не все вимірюється грошима! Я так і відповіла Генрі.

Фабіан не міг відвести погляду від квітів.

- А який запах! Чудові квіти!

- Ви ще не бачили мого «рокамболя». Це дуже ароматна і красива квітка. Він так не реагує, як «недоторка», але не зможе рости на грядці у людей злих і поганих, - сказала Харита і знову взяла його за руку.

Вони підійшли до ще однієї маленької грядки.

Фабіан побачив квітку форми сильно розгорнутої лілії, чорну зовні і золоту всередині, величиною приблизно з невелике блюдце. Край квітки – мереживний, і був трохи відгорнутий. Середина квітки була кармінного кольору, а підквітник – як старе золото. Листя на стеблі було кругле і зубчасте.

Харита торкнулася однієї з квіток, і вона залишився в її руці. Вона простягла квітку Фабіану, посміхаючись одними губами. Він узяв її, звернувши увагу на той факт, що квітка насправді виявилася не зірваною і залишилася на своєму місці на кущі.

- Як... Як ви це робите? – здивовано запитав митець.

- У цій складній справі – квітникарстві є свої таємниці та секрети. Колись я їх вам розкрию, а зараз... Зараз лише скажу, що квіти можуть переміщатися по волі того, хто про них піклується.

- Прекрасно! Слухайте, а чи не можна малювати ці квіти? - запитав художник.

- Я думаю, що їх приймуть на картині за вашу фантазію, коли ви її виставите. Тому, напевно, можна... Давайте спробуємо...

Харита посміхнулася і міцно стиснула долоню художника.

Вони присіли на лавку під абрикосом, таку мініатюрну, що сиділи, притулившись один до одного.

- Який у вас чудовий сад! Ніби сидиш у раю!

На одну з квіток злетів червоний з крапочками, жучок.

- Дивіться, сонечко, - весело сказала Харита, підставивши долоню, і комаха полізла по пальцях, перебираючи лапками. – Кажуть, це на щастя!

Якісь комахи, схожі на ос, зависли над квітами.

– Це оси? - стривожено запитала Харита.

- Ні, що ви! Це дзюрчалки! Чуєте, який вони видають звук, схожий на дзюрчання вашого струмка. Вони не є небезпечними. І навіть корисні для квітів, – пояснив Фабіан, оглядаючи садок.

 Поруч із ним тихо дихала дівчина, і йому здавалося, що ця найкраща істота на світі, і до нього, нарешті, прийшло щастя і тепер все позаду – розпач, випивка, муки...

Фабіан обережно глянув на Хариту, як дивляться на велике творіння природи. Він шукав слова, щоб сказати, але не наважувався. Нарешті він вирішив запитати про щось звичайне.