Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Хлопчик побачив, що до нього звертаються, декілька секунд стояв та не рухався. Потім до нього дійшло, що звертаються саме до нього та перепитав. Він схопив рукою свою сумку та підскочив до Мілани, витягаючи ковдру. Дівчина намочила тканину та почала протирати обличчя Лізи. Її почало трясти, але вона вже більше не кричала, лише міцно тримала подругу та не відпускала.

Іван та Діма теж підскочили, дістали зброю та почали оглядатись. Місцевість доволі сильно змінилась. Високі хвойні дерева лишались, але стояли дуже далеко один від одного. Пагорбів не було, лише рівна земля, що йшла до самого горизонту. Подивившись в сторону, з якої діти прийшли, від здивування повідкривали роти. Було враження, наче вони бачать хвилі повітря, що повільно гойдались від вітру.

- Ми дійсно були наче в річці, гарячій, в якій можна дихати, - Діма підійшов до стіни повітря та простягнув палець, - як таке можливо?

- А як можливо сидіти в лісі та не мати можливості вийти з нього? – питанням на питання відповів Іван, - але краще не чіпай. Ми не знаємо як «воно» зреагує на нас. Бачиш, як було Лізі важко вийти.

- Дівчата, закінчуйте, - нервово відгукнувся Костя, - нам треба йти далі, - він подивився вправо та показав туди рукою, - ми прийшли до велетня-дубу.

Миттєво всі друзі повернули голови в сторону, куди показував хлопчик та відкрили рота. Мілана могла зараз присягнутись, що коли вони тільки вийшли на цю галявину – буда не було! Та зараз, велетень здіймався з землі в небо велетенським стовпом, розриваючи крони дерев навколо. Його неймовірно великі гілки розходились в сторону, показуючи, що він тут просто головний. Це був цар лісу – в цьому дівчина була впевнена.

Несподівано для усіх, секундну паузу розірвало низьке нявкання рисі. Друзі підскочили на місці та зібрались в щільну купку. Навіть Ліза перестала тремтіти, схопившись за свою сумку. Іван та Мілана підняли луки та підготували стріли. Діма впевнено замахав своєю гіллякою. Костя ж взявся рукою за іншу руку та почав нервово розтирати її.

Оскільки навколо все було рівно, без кущів та пагорбів, хижака ніде не було видно. Іван перший вийшов з заціпеніння та потягнув переляканих друзів до велетня-дубу. Оглянувши дерево, хлопець зрозумів, що таки можна на нього вибратись. Чи був зараз день, чи вже наближався вечір – було не зрозуміло, діти вже давно перестали слідкувати за часом. Треба шукати укриття, та судячи по велетню – він може бути тимчасовою домівкою.

Мілана потягнула Лізу за плечі, Діма схопив руку Кості. Іван йшов першим, швидкими кроками долаючи відстань.

- Іван, - крикнула Мілана, - тобі не здається дивним те, що дубу тут не було на початку. Тепер він тут.

- Мені здається дивним інше, - хлопець уважно подивився на Мілану – ти сама нас привела до нього. Звідки ти знала, що треба йти саме сюди?

- Я не знаю, - засмутилась Мілана та почервоніла, - в якийсь момент я відчула, що воно саме тут.

- Ось це мене дійсно дуже лякає, - погодився Іван, - як лякає твоя історія, коли ти зайшла до табору, від чого всі трави вмить згнили.

- Ти що мене в чому підозрюєш? – не зрозуміла Мілана, - ти вважаєш, що я якийсь демон? – дівчина розізлилась.

- Та ні, - Іван підняв плечі, - просто дивні речі почали відбуватись частіше саме тоді, коли ти прийшла до нас. А тепер цей дуб, цей кисіль замість повітря, і саме ти нас привела. – хлопець зробив паузу, - я не хотів тебе образити. Можливо я просто злякався, що саме ти можеш нарешті знайти вихід з цього клятого лісу?

Друзі впевнено йшли до велетня-дубу. Кожен чекав що от-от почують гарчання та нявкання рисі, та ліс тримав тишу. Лише кроки дітей, лише важке дихання та хвилі страху та втоми. Несподівано Діма зупинився та показав рукою кудись в сторону. Він почав шикати, звертаючи увагу на те, що показує. Друзі зупинились та подивились в сторону руки хлопця.

Майже на горизонті, серед дерев стояла зграя оленів. Звірі стояли та не рухались. Лише було видно як час від часу хтось з тварин махнув великими рогами, хтось махнув хвостом, зганяючи комах чи вказуючи на свій настрій. Мілана чомусь машинально почала видивлятись густе повітря, чи не виступає воно бар’єром для дітей, як то було з лисицями. Та нічого такого не побачила.

Вмить, один з оленів жваво вискочив вперед, декілька разів підстрибнув на місці. Він підняв свою голову до неба, опустивши велетенські роги та відкрив пащу. Ліс підхопив ржання тварини, від чого холодок пройшов по спинам друзів. Цей крик був наче клич до дій. Чекати не прийшлось. Зграя оленів заіржала, тварини почали стрибати на місці, бити копитами по землі. Та несподівано, перший олень чкурнув вперед, в сторону дітей. Стадо замовкло та рушило за своїм ватажком, від чого під ногами дітей затремтіла земля. Злякалось навіть сонце, на ліс впала темрява.