Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

Минаючи наступний пагорб, Івану вдалось підстрелити ще двоє лисиць, від чого зграя почала втрачати свою впевненість. Вони стали більш обачними та зменшили швидкість. В якийсь момент між дітьми та хижаками збільшилась відстань, що не могло не радувати дітей.

Саме в цей момент Мілана відчула щось не зрозуміле. Повітря наче стало більш густим та теплим, наче туман чи кисіль. Діти сповільнились. Сповільнились лисиці. Стало дуже душно та жарко. Промені сонця, що весь цей час добре все освітлювали почали згасати, наче густота цього повітря не пропускала навіть світло. Вмить все почало темніти, не повністю, наче перед грозою чи бурею. «Чи буде добре, якщо піде град чи дощ?» - подумала Мілана та спробувала вгадати, що відбувається на небі, видивляючись через крони дерев.

Дівчина глянула на друзів та побачила, що вони мотають головами в сторону, дивляться на небо. Це не був сон, адже Мілана в якусь мить злякалась, що знову саме з нею відбувається щось таке, що було раніше. Зміни, що почали відбуватись, відчував кожен.

За хвилину, повітря стало настільки важким, що бігти було просто не можливо. Діти перейшли на ходу, тяжко здіймаючи груди, вдихаючи повітря. Як не дихай, не вистачало кисню. Таке Мілана якось бачила в документальних фільмах, коли люди піднімались в гори. Там повітря розряджене, важке. Але чи було воно настільки гарячим, як зараз? Хотілось закрити рота, тримати руки, не пускаючи жар в середину себе.

Зграя зупинилась, почала гарчати та оглядатись по сторонам. Їм було не по собі. Побачивши, що ворог не атакує, зупинились і діти, їх вже розділяло не менше двадцяти метрів. Лисиці почали вилизуватись, махати мордами, намагались лапами бити по повітрю. Навіть тявкання та гавкання стали слабкими, приглушеними. Чи це просто від того, що тварини теж вибились з сил, чи густе повітря навіть перешкоджає звукам?

Іван, важко зітхнувши, підняв лук та стрілу. Прикладаючи неймовірні зусилля, він натягнув тятеву, закрив око та вистрілив. Що діти, що лисиці – підняли голови, побачивши стрілу, що вилетіла з рук хлопця. Це було щось неймовірне. Стріла швидко подолала декілька метрів та потім дуже й дуже швидко сповільнилась та впала на землю, не подолавши й половини шляху.

Лисиці вмить загарчали та поволі пішли вперед, вони зрозуміли, що смертельна зброя не може досягти їх. Треба діяти. Діти злякались такої рішучості та почали рухатись далі. Все відбувалось дуже повільно, наче в сповільненому кіно. «Це якась чортівня» - подумала Мілана та спробувала збільшити свою швидкість. Все було даремно. Чим більше зусиль прикладаєш, тим більше ставав опір, наче сили якими ти намагався щось зробити – висмоктувались з дитячого організму.

Несподівано для всіх, дітей, хижаків та сутінків, які виникли через повітря – тишу розірвало дике нявкання. Група дітей підскочила та почала повільно озиратись по сторонам. Кожен з хлопців та дівчат згадали ту саму рись. Мілана ж відчула холодок по спині, адже вона не тільки чула, але й бачила цього страшного хижака.

Нявкання почули й лисиці. Вони вмить опустили хвости та заскавчали. Вони страшено перелякались такого ворога, почали збиватись один до одного та махати своїми переляканими мордами. Знову нявкання, вже значно ближче. Перша лисиця зірвалась назад, повільно відходячи від цього клятого місця. Інші рушили за нею, піджавши хвости. Маленькі хижаки вже не гарчали не гавкали, вони обрали втечу. Дітей це порадувало, але ж тепер виникала ще більша загроза – рись.

- Треба негайно бігти до дубу, - крикнула Мілана, але її крик застряг десь біля неї, оскільки ніхто з дітей не відреагував.

Іван побачив, що Мілана щось каже та показав пальцем біля вуха – не чути. Діма теж підняв плечі, відкрив рота, вимовляючи слова. Дівчина нічого не почула. Хлопець зрозумів це, почав всім друзям махати руками – треба йти до велетенського дерева. «А чи гарна це ідея?»  - подумала Мілана, розуміючи, що все це сповільнення – це щось небезпечне, незрозуміле. Підуть назад до лисиць – наштовхнуться з ворогом. Залишаться тут – дочекаються рисі. Підуть далі – не зрозуміло.

Група дітей розвернулась, напружилась та крок за кроком рушила вперед. Треба досягти цілі адже якщо виник такий супротив – там має щось бути. Нявкання то зникало, то з’являлось знову. То далі то ближче, наче хижак спеціально підштовхував дітей вперед.

Мить, кожен з друзів відчув наче лопнув мильний пузир, задзвеніло в вухах. Супротив несподівано зник, діти повалились на землю, схопившись за вуха. Хтось просто заплакав, хтось закричав. Ліза запищала, опустивши руки, побачивши що з вух пішла кров. Не сильно, але це було неймовірно страшно. Хлопці та Мілана швидко опустили руки, подивились на них, але крові не було ні у кого, крім рудої дівчини.

Оскільки повітря стало звичайним, зникла неймовірна спека, сонце наче різко включили, навколо все стало неприємно світлим. Подув вітерець, приводячи дітей до тями. Мілана підскочила та підбігла до подруги, обійняла її. Ліза кричала, не зупинялась, та Мілана намагалась заспокоїти її. Підійшов Іван та дістав пляшку з водою. Він відкрутив кришку та відсторонивши трохи Мілану, бризнув водою. Ліза одразу замовкла та почала кашляти від такої несподіванки. Вона перестала кричати, почала глибоко дихати, озираючись по сторонам.

- Все добре, - тихо сказала Ліза, та почала витирати обличчя, розтираючи й кров, - я дуже злякалась.

- Не хвилюйся – сказала Мілана, - таке буває від гучних звуків. Я тобі допоможу. – дівчина знайшла Костю, що мовчки стояв в стороні та перелякано спостерігав за іншими, - в тебе має бути рушник чи ковдра.