Ньюбі Райтер - Казки навиворіт, Ньюбі Райтер

Гламурне лебеденя

На одному красивому озері неподалік гірського села жила зграя лебедів. Одна з лебідок якраз готувалася стати мамою і висиджувала у своєму гнізді п’ять яєчок. Чотири з них були звичайними, великими, брудно-жовтого кольору, а одне - бежевого, і значно менше за інші.

- Може, це якесь браковане? - питали лебідку її подружки. - Або якась зозуля підкинула. Ці недолугі пташки і не таке можуть зробити!

Лебідка, слухаючи їх, лише зітхала, але в душі сподівалася, що це все ж її дитина. Як не дивно, вилупилося це “лебеденя” найпершим. Але воно не було схожим на діток інших пташок. У тих вся малеча страшненька, сіренька. А це маленьке янголятко жовтогарячого кольору. А пір’ячко яке м’якеньке. А оченятка - як дві чорні намистинки, і хитрі такі! 

Мама від новонародженого синочка не відходить і всім показує свого красунчика. А її подружки з заздрістю на неї поглядають і шепочуться між собою. 

- Щось зовсім він у тебе на лебеденя не схожий! - говорять, критично оглядаючи маля. - Мабуть, і втопиться, як на воду пустиш.

Всі до води - і мале пухнасте туди ж біля мами. Вона в озеро заходить - і він радо за нею. Плюскається, плаває, ніби у воді народився. Довелося тим “подружкам” дзьоби свої постулювати.

Наступного дня вже й інші дітки повилуплювалися. Та ніхто з них і поряд не стояв з первістком. Всі бридкі, сіруваті, недолугі. І з заздрістю на старшого братика дивляться. А він весь час біля мами. З братами і не говорить - занадто гордий. Та й не гоже йому. Він же мамин улюбленець! Вона йому і ряску найкращу ловить, і водорості найсоковитіші вибирає. А для його братів лише перебірки залишаються.

Кому ж таке сподобається? От і зібралися якось інші діти лебідки і шепочуться між собою:

- Треба позбутися цього красунчика! - мовить один.

- А як ми це зробимо? - питає другий.

- Коли завтра в озері плаватимемо, спробуємо його втопити! - пропонує третій.

- Тоді я маму відволікатиму! - викликався четвертий.

На тому й порішили. Наступного ранку поплила лебідка зі своїми дітьми приймати водні процедури. Один з молодших братиків вдав, що тоне. Мама йому на допомогу кинулася. А інші лебедята оточили жовтенького пухнастика і  нумо його якнайдалі до очерету, а там спробували втопити. Та Лебеденя було сильним і  спритним і йому вдалося врятуватися. Але від гнізда він відплив далеко, і коли це нарешті зрозумів, було вже запізно.

Діставшись берега, воно сіло та заплакало.

- І за що мені, вродливцю, така доля? - питалося свого відображення у воді. - Мене ж мусять усі любити, купатися у променях моєї неперевершеності. А натомість ненавидять і заздрять… Краса - дійсно страшна сила… 

Ну, як бачиш, дорогий читачу, Лебеденяті самовпевненості не позичати. Важко йому буде з такою високою про себе думкою, чи не так? Як вважаєш?

Сам же пухнастик часу гаяти не став. Повертатися додому він не міг, адже брати зробили б усе можливе, щоб зжити його з цього світу. Тож треба було шукати іншої долі. Неподалік він помітив лісову хатинку і почимчикував туди. 

На порозі його зустрів рудий відгодований Кіт:

- А ти, красунчику, куди це намилився? - запитав статечно.

- У хату, житиму тут з вами! - відповів той, ані трішки не соромлячись.

- Хто ж це тебе до нас пустить?? - Кота здивувало таке неприховане нахабство.

- Нас? - перепитало Лебеденя. - Крім тебе тут ще хтось живе?

- Так, наша хазяйка. І ще моя подруга Курка.

- Що, не дуже розумна?

- Та ні, справжня Курка. Домашня пташка.

- Аааа… Ну тоді мені з нею домовитися не буде важко. Я ж теж пташка, хоч і не домашня.

- А хто ти?

- Лебеденя.

- Не дуже ти на нього схожий, - засумнівався Кіт. - Скільки живу на світі, жовтих лебедів не бачив.

- Ну, вже побачив! - заявив пухнастик. - То де тут твоя Курка?

- А хто питає? - почулося з-за рогу.

Через декілька секунд звідти вийшла ряба пташка з червоним чубчиком.

- Ти, мабуть, і є Курка? - запитало Лебеденя.

- Так, маєш рацію, а ти хто такий?

 - Я ваш новий співмешканець. Подробиці запитаєш у Кота. А зараз я б не відмовився від обіду. Є у вас тут що пожувати?

Курка від такого нахабства втратила дар мови.

Але тут за дверима почулися кроки і на порозі з’явилася старенька. Вона носила великі окуляри, але все одно недобачала.

- Хто це в нас тут такий? - вона нахилилася до Лебеденяти, однак все одно не могла його гарно розгледіти. - На жовтий клубочок ниток схожий. Мабуть, це кіт десь приволік для ігор. Зараз лише підійму і піду шкарпетки в’язати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍