Олексій Геращенко - Лише секунда

Через кожні десять метрів вони зупинялися. Легені впиралися в грудну клітину, серце било з усіх сил, ноги відмовлялися підніматися над покровом снігу, застрягаючи в ньому або боляче вдаряючись об камені. А вони продовжували йти, ніби від цього сходження залежало їхнє подальше спільне життя. Спершу вони це вигадали, потім у це повірили, і тепер відступ означав би зраду самих себе. Дійти до того каменя. Підійти до того замету. Оля лягала на сніг, а він благав її підвестися. У певний момент вона сказала, що хоче спати. Володя благав: «Ні!» — і засинав разом із нею. З останніх сил він якось розклав намет і запалив тремтячими руками пальник. Затягнув Олю до намету і впав поряд із нею. Він майже не відчував кінцівок, але всередині було тепло.

Настала ніч, і пальник потух.

Володя розплющив очі. Світло, яке пробивалося крізь намет, свідчило, що вже настав ранок. Здавалося, холод відступив. Він ворухнувся і з жахом усвідомив, що не відчуває ніг. Насилу дотягнувся до них рукою. Бив долонями, але ноги не рухалися, ніяк не реагували на дотик.

Оля лежала поруч. Володя зняв рукавичку і провів пальцем по її холодних синіх губах. Її нижня губа злегка подалася вниз і відлипла від верхньої.

Його тіло пронизала судома, а в куточку ока зібралася сльоза і потекла вниз по щоці, залишаючи тонкий слід.

Вії Ольги здригнулися, і вона розплющила очі на кілька міліметрів.

Володя подався тілом до неї, підтягнувся на руках і припав своїм обличчям до її. Їхні вії зустрілися. І губи зустрілися. І злилися в холодному довгому поцілунку. Це був їхній Другий Поцілунок.

Увечері їх знайшли рятувальники і спустили вниз, щоб наступного ранку доставити до найближчої лікарні у Верховину.

Михайло приїхав другого січня. Точніше — прилетів, знайшовши квитки на авіарейс Київ — Івано-Франківськ. Літак був стареньким, його кидало з боку в бік потоками турбулентності. Розкладний столик раз у раз самовільно розкривався і боляче бив по коліну. Та Михайла це не турбувало, він зосереджено стискав губи і дивився в одну точку на кріслі перед собою. Він усе ще сидів, коли літак твердо приземлився, шумно пригальмував під оплески пасажирів і зупинився. За традицією, люди одразу скочили зі своїх місць і зайняли прохід між сидіннями, хоча всі мали би знати, що їм все одно ще чекати, доки під’їде трап. Михайлів сусід, що сидів біля вікна, нетерпляче совався на сидінні, метаючи сердиті погляди. Він також хотів штовхатися в проході разом із іншими пасажирами, поспішаючи залишити цю металеву птицю, кожен політ в якій здавався дивом, якого могло і не статися. Коли пасажири рушили до виходу, він таки потрусив Михайла за плече: «Ви летите назад до Києва? А я виходжу». Той повільно повернувся до нього і подивився кудись повз, насупив брови, знизав плечима й рушив до виходу.

В аеропорту він деякий час чекав своїх речей. Це був невеликий, але важкий ящик з медичними інструментами, про перевезення якого йому довелося спеціально домов­лятися через знайомого.

Коли він залишив будівлю аеропорту, густі кавово-молочні сутінки раннього зимового вечора вже оточили місто. Михайло підійшов до водія таксі, що чергував у пошуках клієнтів на виході. Той уважно оглянув Михайла з ніг до голови, ніби щось прораховуючи подумки, потім його губи розсунулися в посмішці, і він запитав:

— Куди пану їхати?

— До Верховини, — спокійно відповів Михайло.

Водій явно не очікував настільки довгого маршруту. Кілька секунд він кліпав очима, робив подумки якісь обчислення, потім невпевнено промовив:

— Можна і до Верховини. Проте ви ж розумієте, що то за дорога. П’ятсот гривень — і можна їхати. Бо маршруток вже сьогодні не буде, хіба що завтра поїдете, — він ніби вибачався за таку ціну і чекав невідворотної відмови.

Михайло мовчки відкрив пасажирські дверцята і сів до машини. Водій потоптався на місці, потім зітхнув і сів за кермо.

— Напевно, пан поспішає, — доброзичливо зауважив він.

Не дочекавшись відповіді, покірно завів машину, вирулив з площі перед аеропортом і рушив у бік міста. У світлі вечірніх ліхтарів з’являлися люди, які куталися в зимові куртки, видихали клуби пари та розходилися в різні боки у якихось своїх справах.

Попетлявши вулицями, вони виїхали за місто. Водій витягнув із кишені мобільний телефон, натиснув кілька кнопок і, дочекавшись відповіді, вимовив:

— Маріє, у мене клієнт до Верховини, буду пізно сьогодні.

Пауза на іншому кінці засвідчувала явну недовіру до цієї інформації, почувся тріск якихось питань, водій покосився на пасажира, зітхнув, сказав:

— Добре, потім розповім, — і відімкнувся.

Перші півгодини дороги водій ще намагався налагодити контакт. Повідомив, що його звуть Петром, розповів про останні міські новини та події, поміркував уголос про Верховину, де жила його сестра. Усі спроби розговорити пасажира виявилися марними, тож чоловік незабаром замовк, тоскно розмірковуючи, що гроші слід було взяти відразу, ще перед від’їздом, а зараз про це заводити мову вже недоречно.

Вони дісталися Верховини близько восьмої години вечора, зупинилися біля старої будівлі лікарні. Михайло відрахував п’ять сотенних папірців, сухо сказав: «Спаси­бі», — і рушив до входу в лікарню.

Петро деякий час розглядав п’ять безжиттєвих гро­шових купюр, провів Михайлову спину поглядом, на­тис­нув у телефоні кнопку виклику і сказав:

— Уже довіз. Втомився як ніколи. Чогось таке відчуття, що краще б і не їхав сюди. Так, гаразд, вертаюся додому.

Повернувшись на трасу, він помітно повеселішав і з почуттям полегшення рушив додому.

А на Михайла чекав сірий коридор типової радянської лікарняної споруди. Заходячи в таке приміщення, пацієнт навряд чи міг би відчути прилив натхнення і радості. Втім, мабуть, такі приливи тут вважали шкідливим. Лю­мінесцентна лампа противно тріщала над головою, погрожуючи ось-ось перегоріти. Бабуся в запраному і заштопаному білому халаті, що проходила повз, запи­тала:

— Вам кого?

— Головного лікаря. Ми з ним домовлялися, — відповів Михайло.

Бабуся недовірливо оглянула його і показала дорогу до кабінету головлікаря.

Усередині кабінету його чекав сивий, втомлений жит­тям, невпевнений у собі чоловік, який почувався незатишно у присутності столичного гостя. Майже з пер­ших слів він заходився винувато скаржитися на погане фінансування і відсутність потрібних лікарні препаратів і умов. Михайло перервав його промову і попросив провести в палату.

У палаті стояло чотири ліжка, два з них були зайняті. Поруч із ними стояли крапельниці. Володя з Олею спа­ли. Довге світле волосся Олі розметалося по подушці. Дихання було рівним, але обличчям періодично пробігало хвилюванням. Володимир же виглядав цілковито