Анна Ліє Кейн - Полонянка спустошених земель, Анна Ліє Кейн

Я здивовано кліпнула. Здалося, що мені почулося. Ділара хотіла, щоб я виготовила для неї отруту?

Але кого ж вона зібралася отруїти?

Від здогадки мої брови поповзли вгору. Я відкрила рот, але нічого не змогла сказати.

Спантеличено озирнувшись, я наштовхнулася поглядом на соромʼязливу служницю, яка вдавала з себе вазон з безтурботною рослиною. Повернувшись до Ділари, я кивнула в бік служниці. Жінка навіть оком не повела.

- Пінар вірна мені, - відповіла на моє мовчазне запитання Ділара, і суворо нагадала: - Якщо ти хочеш жити та вибратися звідси, ти теж будеш слухняною та відданою мені. То що ти скажеш?

Я мовчала. Просто дивилася на Ділару, не знаючи, що відповісти. Погодитися? Дозволити втягнути себе в інтриги ханства?

Але навіщо це мені? Заради помсти?

Та помста не поверне мені Асгейра. І навряд тепер хтось буде рятувати мене з полону. Якщо хан сказав правду, і всі мої люди у Вомон-ле-Тіссен страчені, то на мене більше ніхто не чекає. Моє життя мало цінність допоки у мене були вірні люди та чоловік, який нікому не дозволив би мене скривдити. А тепер я стану лише перешкодою для мілаїрських аристократів, які хотіли володарювати на землях Валуа. Королю я не потрібна, хіба що у ролі іграшки. Тому…

Куди мені повертатися?

- Чому ти мовчиш? - крізь зуби процідила слова Ділара. У її очах знову майорів небезпечний вогник.

- Я не хочу допомагати тобі, - відповіла я спокійно. Від усвідомлення того, що мені більше нікуди повертатися, що на мене не чекають ні мої батьки, ні брат, ні друзі, ні коханий чоловік, щось у мені перегоріло. Я більше не боялася ні наложниць, ні ката, ні самого хана. Усі вони стали для мене однаковими. Вони скористаються мною, а потім вб’ють.

І я не хочу помирати пішаком у руках Ділари. Не збираюся допомагати їй вбити людину, ким би вона не була. Бо для мене це не змінить нічого, лиш залишить на моїх руках кров. А я точно знаю, що Асгейр би цього не хотів. Я ще мала намір зустрітися з ним у потойбіччі, обійняти його і знову бути тією людиною, з якою він не відчував себе Білим Катом.

- Не хочеш звільнитися з полону? - ніздрі Ділари гнівно роздулися, як у хижака. Вона ще раз нервово озирнулася на двері, а потім наблизилася до мене та схопила за плече: - Я врятувала тебе від смерті. А ти мені відмовляєш? Свято ще не скінчилося, може хочеш, щоб я повернула тебе на ешафот?

- Роби як знаєш, - я дивилася на Ділару без страху. Вона наморщила ніс та відштовхнула мене. Я похитнулася, але втримала рівновагу. Байдуже простежила за тим, як жінка відійшла від мене на два кроки. Кілька секунд вона стояла спиною до мене, а потім різко повернулася.

- То ти здалася? - спитала вона з викликом. Її наче злила моя апатична поведінка. - Вирішила не боротися більше?

- Немає сенсу, - видихнула я тихо і на мить опустила очі. Знала, що ці мої слова не схвалив би Асгейр, але його більше не було. А без нього у мене не стало сил продовжувати спротив.

- Немає сенсу?! - Ділара передражнила мене, знову наближаючись. Мені здалося, що вона зараз налетить на мене та зіб’є з ніг, таким стрімким був її рух. Але вона зупинилася на відстані ліктя від мене. Її обличчя спотворив нестримний гнів, а в очах майнуло розчарування: - То от яка ти! - вигукнула вона, ніби розгледіла мене нарешті. - Прославлена у баладах герцогиня Валуа! - тон Ділари був просочений отруйною насмішкою: - Смілива, гарна та горда! Жінка, яку не зміг отримати сам король Мілаїри! За якою полював Великий Хан. І де це все?

Ділара з огидою оглянула мене. Пройшлась поглядом по моєму тілу від голови до ніг і назад, а потім повільно почала обходити мене по колу.

- Переді мною дійсно миша, - вимовила вона, виділивши останнє слово такою інтонацією, що я не витримала і смикнула плечем. Захотілося змити з себе цю фразу, такою липкою та бридкою вона мені здалася. А Ділара обійшла мене і знову зупинилася: - Переді мною звичайне дівчисько, яке жалюгідно склало лапки, коли зіштовхнулося з перешкодою. І що тепер, Сандро?

Це питання було риторичним. Я стиснула зуби та просто очікувала продовження промови. Служниця з двома косами все ще непорушно стояла біля стіни, наче перетворилася на статую.

- Тепер ти вирішила жаліти себе? - на обличчі Ділари з’явилося награне співчуття. Вона знущалася з мене. - Вирішила, що померти краще ніж жити? Краще ніж спробувати помститися та повернутися на свої землі? Дійсно! - жінка коротко зло засміялася. - Навіщо боротися, Сандро? То може і твій Білий Кат так само боягузливо здався ворогу?

- Не смій! - від мого викрику Ділара спантеличено відсахнулася. Я сама не зрозуміла звідки піднялася та шалена вогняна хвиля гніву, але вона була такою пекучою та нестримною, що я розлючено вимовила: - Не смій навіть називати його ім’я! Через вас він загинув!

- Звісно! - Ділара швидко взяла себе у руки. - То через кого він загинув? Через мене?

Я пошкодувала про свої слова вже за хвилину. Вогняна хвиля гніву наче спалила залишки моїх сил. Я втомлено опустила голову. Але Ділара підскочила ближче, схопила мене за підборіддя та підняла голову.

- Відповідай, Сандро! Хто винен у смерті твого чоловіка? Це я?

- Ні, - видихнула я байдуже.

- А хто? - невістка хана стиснула пальці, але я навіть не спробувала звільнитися. Вона вимагала відповіді, і я все ж сказала:

- Хан Мансур.

- Саме так, - задоволено кивнула Ділара. Вона відпустила мене, зчепила пальці у замок та продовжила: - І тепер ти будеш сидіти в кутку, чекаючи, що хтось прийде і забере тебе?

- Мене ніхто не рятуватиме, - вимовила я ледь чутно, приймаючи це усвідомлення. Але Ділару така відповідь не задовольнила. 

- Отож-бо! І ти мала засвоїти цей урок уже давно, - вона підвищила голос, але вчасно схаменулася. - Тебе ніхто не рятуватиме. Ти маєш врятувати себе сама!

У горлі стала колюча грудка. Я дійсно не знала, що мені робити. Відчувала себе такою безпорадною, що смерть здалася мені порятунком.

- Мої землі більше не будуть моїми, - промовила я, та сама не впізнала свій голос.