Володимир Худенко - Дума про Хведьків Рубіж

незавершені справи або наміри не полишають людину і після смерті, хоча вона про це вже й не підозрює.

Звичайно, і Захарчук міг навести (і наводив!) купу аргументів на свій захист на кшталт:

— Мирослава Топеш становить своїм існуванням загрозу для Собору.

Або:

— Її зречення не є повним.

Або:

— Не можна полишати чистокровну княгиню, непідконтрольну собору, без нагляду.

Врешті, це все слова. Мабуть, здогадки про приховану жагу помсти Захарчука все ж правдиві. Святослава ж Топеша це мало цікавило. Головне, що Захарчук підтримає будь-кого з князів. Аби не Мирославу, а після цього ганебного для нього засідання соборного суду він зненавидів ще й увесь Собор.

Командир виявив із самого початку свою повну і найчистішу покору князю, та ще ж при цьому непогані здібності полководця. Воно й не дивно: ще при колишній владі він цінувався як вправний ватажок. Для Топеша ж Захарчук був не більше як інструмент для здійснення своїх темних намірів.

Чи довіряв Топеш Захарчуку? Певне, що ні. Він взагалі нікому не довіряв. Окрім хіба що Ксені. Та ж темна шляхтянка Ксеня — то особа іншого роду. Вона вірно служитиме Топешу навіть під страхом смерті. Це для упирів багато значить, адже їхня смерть є остаточною і безповоротною. Але ж Топешу найменше потрібна Ксенина смерть. А от Захарчукова…

VІІІ

— Стійте тут!

Пізно ніччю гетьман Іван Виговський спинив свої загони супроводу посеред битого шляху і наказав чекати. Сам же без охорони рушив до невеличкого гайка попід дорогою. Там було болотисте озерце, в яке впадали дві — так, не річечки, а швидше струмочки.

Над озерцем стояв, як мана, низький туман, через який протикався списами кінноти ламаний очерет. Чулося голосне квакання жаб.

— Певне, пане гетьмане, там на дні озерця скарб.

Над ставком схилився навприсядки низенький згорблений чоловічок і набивав люльку.

— З чого б це? — гетьман присів поруч.

— Та власне то я сьогодні дізнався від однієї бабки-шептухи, в якої мав честь пересидіти з добу. Кажуть люди в їхнім селі, що отут на цім місці стояв колись староруський монастир, прямо серед поля. Чого так? Того, що в землі під монастирем були печери, а в печерах тих у свою чергу, золото.

— Золото?

— Угу. Сотні пудів. Язичницьке золото, з якого возводили ідолів до хрещення Русі Володимиром. Тоді ж тут стала схованка. І храм збудували, щоб уникнути грабунків.

— А що ж із тим золотом робили?

— Бані церков, а ви як думали? Віра йде, а ідоли лишаються. Бачили Софійські куполи?

— Самі вірите в це?

— Нітрохи. Хоча скарб, мабуть, таки є.

— Маю сумнів… Та зараз уже година пізня і ранок скоро. Поговоримо про справи.

— Справді. Ви писали в листі, що зараз саме час нашої участі у війні. Насмілюсь уточнити, у чому полягає наша участь.

Гетьман запалив люльку.

— Дозвольте скористатись вашим кресалом, — проказав його співрозмовник.

— Прошу.

Із люльки потігся густий білий дим.

— То ж?

— Хух! Москалі бунтують народ. Бояться. Знаєте про тривогу?

— Хто ж не знає, пане гетьмане. І знаємо, і чуємо, і … — помахав рукою в повітрі, принюхався, — відчуваємо.

— Громадянська війна…

— Що потребується від нас?

Гетьман видихнув дим, глянув недоростку в очі.

— Ну, ми ж так як союзники.

Недоросток нахмурився, прицмокнув.

— Є угода…

— Знаю. І не маю нічого проти, та ж півтора легіони за вами ледве плетуться — вони в такому стані здатні лише на вилазки в тил ворога — ото либонь і вся міць… Коротше, справи такі — для удару потрібно щонайменше півтисячі…

— Чого півтисячі?

— Не прикидайтеся дурнем — людей.

— Ви що, з глузду з’їхали — п’ятсот чоловік!

— «ЖайворИ» не їли тижнями, вони ледве тримаються на ногах. Триста чоловік — моє останнє слово, не менше.

Гетьман задумався.

— Я можу дати розвідникам команду на «ВихіД», — Топеш кашлянув. — Два-три хутори, одне село, — ніхто нічого не помітить.

— Це мої люди, я не дозволяю.

— Ну давайте не своїх, мені яка різниця? Ви думаєте, од їхньої крові по-іншому тхне?

Іван Остапович мовчав.

— Ви ж зрозумійте, мені також не на руку, щоб хтось щось запідозрив, але навіть п’ятсот — це по одному на двох легіонерів.

— Коли ви зможете вдарити?

— Коли потрібно буде вашій ясновельможності, звичайно, в міру наших можливостей, тобто, як розумієте, після спадання темряви. Ха! — Топеш чомусь недоладно хихикнув.

— Але ж не відкрито, з певною так би мовити, долею перестороги…

— Знущаєтесь? Мені найменше треба, щоб ваші вороги щось запідозрили, особливо стосовно нашої угоди.

Кажуть, не сідайте грати в карти з сатаною — безглуздо. Топеш не сатана, але в карти грає добре.

— У мене є пропозиція поживитись по деяких селищах невгодних вам старшин.

Гетьмана така пропозиція вельми зацікавила. А чому ні? Це ж, посудіть, навіть не плата, а вже частина справи.

— Що для цього потрібно?

— Нічого такого. Влаштуйте лише, як ваша ласка, десь моїм людям переднювати. Доби дві-три. Якесь містечко…

— Не знаю, — Виговський нахмурив чоло. — Конотоп… Конотоп хіба…

— «Как под городом под Конотопом»… — задумливо промугикав Топеш.

— Що-що?

— Нічого. По руках.

Уже скоро мав настати ранок, і зорі в небі зблідли, наче гидка хвороблива висипка. Десь у хуторі заспівав перший півень.

— Життя незбагненне у своїй дріб’язковості. От бачите, — Топеш кивнув на хутори. — Вони встають… До своїх щоденних клопотів і господарства, до церков, до кохання… Вони встають — і підуть. Увечері спати, а через пару літ — до могили. А життя йтиме. І в мене виникає питання: чому, якщо за філософами, людина велика, чому життя настільки дріб’язкове, що сприймає її тільки як твар смертну? Ви смертний, гетьмане?

Гетьман трохи здивовано вимовив:

— Я не знаю, що є смерть. То чи смертний я?

— Якщо не знаєте, то смертний.

Топеш піднявся.

— Гляньте отуди, гетьмане, на той берег.

У хащах коло води вовтузилась якась низенька істота. Вона бігала туди-сюди, нагиналась. Мала, як і люди, дві ноги та дві руки, тільки була дуже вертлива. Тінь глянула на співрозмовників, і в низькому тумані зблиснула наче купа світлячків-очей там, де мало бути обличчя.

Гетьман, здавалося, задрижав.

— Що то?

— Ховало… Так що краще пошукайте скарб, може, пощастить…

Топеш, не обертаючись, повільно линув вдалечінь понад болотним туманом.

Кінець сьомого мотиву

— Що, Світланко? Туман, кажеш, піднявся? Та ні, не наворожив я нічого, просто вже ранок скоро і півні заспівають-таки. Але ми ще встигнемо. Події в оповіді, бачте, поволеньки нагнітаються, отож на щось ми таки маємо вийти, то наберіться краще терпіння. Зачекайте