Тара Шустер - Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

я заповнила собою: мій біль, мої мрії, солодкаві вислови, які мені допомагають. Це фізична маніфестація усього, що я люблю, найбільш правдивої мене. Трошки захаращена, але загалом добре організована, оптимістична і прагматична, посипана блискітками і приємними словами. Мій кабінет — це безпечна гавань любові і творчості, де я можу бути, якою хочу: ванільною, дурненькою, вразливою. Ніхто на мене тут не дивиться. Ніхто не осуджує.

А ти маєш такий простір, в якому можеш розчинитися? Чи маєш закуток, де тобі безпечно бути собою? Бути непрактичною, мрійливою й наплювати на те, хто що подумає? Чи маєш місце, де сприймаєш себе поважно і дієш, дослухаючись внутрішнього голосу? Шафу? Куточок для шиття? Частина гаража? Якщо не заперечуєш, пропоную тобі присвятити комірчину, шухляду, полицю чи навіть коробку від кексів такій місцині. Ти заслуговуєш на дещицю простору.

Дарую тобі невеличку фіолетову коробку, в якій перед тим були смачнючі макарони. По боках вона має золотисті зірочки, і думаю, служитиме ідеальною домівкою для деяких твоїх мрій.

Тримай напоготові все для хатньої вечірки

стався до себе так, як ти ставилася до своїх гостей

ЗАДОВОЛЕННЯ ВІД ДОМАШНІХ ВЕЧІРОК я відкрила, навчаючись на першому курсі університету. Трикімнатний гуртожитський номер ділила тоді зі своїми трьома найкращими подругами. Між собою ми дуже влучно охрестили його «Солодкі апартаменти». Були в захваті від нашого спільного простору, досить великого, щоб влаштовувати тут вечірки, а після того, як обкурившись, подивилися фільм «Амадей», ми ще й старанно прикрасили нашу «вітальню» у стилі Луї XIV. Тут ми розмістили пофарбований золотистим спреєм настінний годинник, дешеві китайські канделябри та жовтий диван, обтягнений парчею, який не так нагадував про Короля-Сонце, як волав «тут точно померла якась бабуська». Ми відчинили двері до комірчини, хоча нам було сказано дуже конкретно: ніколи, ніколи цього не робити; завісили її стіни тканиною в стилі хіпі й охрестили цю кімнатку «опіумним барлогом». І щоб завершити стилізацію «тут кояться непевні, бридкі та брутальні речі», ми повісили на трубі червону лампочку. Зараз мені здається, що комірчині більше би пасувала назва «Пожежна небезпека», з огляду на кількість марихуани, викуреної в такому тісному просторі, завішеному дешевою легкозаймистою тканиною. Оскільки у нас могло розміститися не так уже й багато студентів, ми влаштовували коктейльні вечірки (горілка плюс розчинний напій Kool-Aid, ням!), бретцелі (досить як для закуски, правда?) і багато мого блювання. Насправді, наша кімната в гуртожитку не була аж така класна. Утім це був наш дім, і ми страшенно цінували його.

Наступного ранку після надміру випитих коктейлів, після вечора, коли, як переказували, я назвала деяких гостей «фашистами», бо щойно вивчила це слово і мені кортіло якось його використати, я вийшла зі своєї кімнати й застала сусідок у зручному вбранні за прибиранням. Здивувалася. Вечірка щойно закінчилась, навіщо відразу прибирати? Що за поспіх? Я виросла в помешканні, де завжди панував безлад, тому не розуміла: щоб удома було чисто, треба прибирати. У мене в хаті, якщо пес насцяв на килим, то пляма на ньому лишалася назавжди. Іноді траплялися поодинокі зусилля її позбутися, але вони були невдалі. Ми лагідно потирали те місце, пляму-що-не-виводиться, й залишали її там нагадувати про марноту життя.

Я навшпиньках обійшла дівчат, що саме вбирали порохотягом хрустики з підлоги та пшикали мийним засобом на всі можливі поверхні. Коли моя подруга Джез помітила, як я прослизаю повз них, запитала: «Таро, ти збираєшся на нас дивитися чи хочеш допомогти?» «Звісно, я допоможу. Але хіба не тупо прибирати, якщо незабаром у нас буде ще одна вечірка? А ЩЕ, нащо прибирати так одразу? Хіба не можна ще трохи поспати з похмілля?» Я сподівалася, Джез визнає слушність моїх прагматичних аргументів, але, на жаль, вона підвелася з підлоги й пояснила: «Я люблю тебе, Таро, але це огидно». Потім підійшла до журнального столика і підняла з нього «скульптуру» з близько п’ятдесяти жуйок, яку ми сп’яну створили напередодні ввечері й запитала: «Ти й справді вважаєш, що ми можемо жити в одній кімнаті з оцим?» У купі пережованих жуйок є щось вісцерально бридке, ці сліди від зубів і слини та ще бозна-чого створюють особливо гнітюче видовище. Вона мала рацію. Мені не хотілося наближатися до тієї штуки. Викидаючи наш «арт-проект» у сміття, Джез пояснювала: «Набагато простіше прибрати зараз, ніж дозволити бруду осісти і просякнути тут усе». Моїм сусідкам і на думку не спадало, що можна жити в гармидері. Того ранку, з похмілля, але під враженням від прибиральних зусиль моїх подруг, я дізналася, що недостатньо мати хороший дім; і якщо хочеш мати чистий дім, то маєш його таким зробити. Раз-раз, і готово.

У моєму помешканні є правило: мій дім завжди готовий до приходу гостей. Мені не має бути соромно, як хтось навідається без попередження. Це такий тест. Чи мала б я докори сумління, чи мусила б вибачатися, якби хтось завітав сьогодні? Якщо так, отже треба поприбирати. Нічого страшного, якщо кілька речей у шухляді на кухні не на своєму місці, але не переповнена брудним посудом раковина, разом із залишками вишуканого ранкового смузі з насінням чіа, авокадо, чорниці та протеїнового порошку. Нічого страшного, якщо дзеркало у ванні трохи заляпане, але дуже не окей, якщо зі смітника у ванні висипається зубна нитка, ватні диски, якісь упаковки й чомусь недогризок яблука. Нічого страшного, якщо на дивані у вітальні подушки не на своєму місці, а покривало зіжмакане на краю, але неприпустимо, щоб склянки з коктейльної вечірки минулого тижня поприлипали до журнального столика. Я ж не збираюся створювати меморіал брудних склянок із минулих веселих часів.

Я не маю одержимості в стилі Марі Кондо щодо організації речей у помешканні. Повторюю, я не найбільша фанатка тієї книжки. Добре, Марі Кондо, я розумію, що ти експертка з прибирання і робиш це з самого дитинства, але ти хочеш сказати, що краща за мене? Я помітила, що коли в мене вдома порядок, то я й сама в порядку. Це стосується всіх просторів, в яких я перебуваю, хай то вбиральня з шафками у спортзалі, готельний номер чи кабінет. Їх усі я перетворюю на безпечне, ошатне, приємне помешкання, де можна роззирнутися довкола і відчути спокій.

Маючи дім готовим до гостей, я гарантую, що живу так, щоб не завдавати собі жодного сорому. Коли я роззираюсь довкола, то почуваю гордість за місце, де живу і за світ, який створила для себе. Може, він і не ідеальний, але й приховувати нема що. Я була б не проти, якби ти привела свою подругу до мене просто зараз. Ми б сіли у вітальні, я би приготувала твоїй чарівній гості свіжий імбирний чай. Мені б не довелося метушитися, розпихати нерозібрану кореспонденцію по тумбочках, збирати брудну білизну з підлоги та вибачатися за безлад. Я ставлюся до себе з такою самою повагою, як ставлюся до гостей. Якщо ти така сама, то дбатимеш про гостя стократ краще, ніж про себе саму. Як це неправильно звучить, правда? Як дивно так сильно турбуватися про когось, але відмовляти самій собі у базовій гостинності чистого простору?

Я певна,