Інна Земець - Збій системи, Інна Земець

Він витягнув телефон і одразу дзвінком озвалась мобілка Гліба.

       - Буду на голосній – перемкніться і мікрофон вирубіть, - він загасив екран і з телефоном в руці війшов з машини. – Слухайте.

Чоловік з СТО перебігав дорогу і прямував в бік маленього кіоску-гастроному поруч, Давид швидко йшов в тому самому напрямку, а ми з Глібом слухали. Прочинились двері, в динаміку з’явились чиїсь голоси. Трохи незрозумілих звуків і тут я почула: «Прівєт, киця-мура мая сладкая, мнє как всєгда». Я заціпеніла. Клята «киця-мура»… Іншого підтвердження мені було не потрібно. Телефон досі працював, та я вже не слухала. Я відвернулася до вікна і безсило сперлась на підголівник, байдуже спостерігаючи, як з гастроному виходить Давид з пачкою цигарок в руці і стрімко йде до нас.

        - Цього вистачить? – він намагався вловити мій погляд в дзеркалі заднього вигляду, накидаючи на себе пасок безпеки.

         - Так, - відповів за мене Гліб. – Вези додому.

Джип швидко зірвався з місця. Я мов зламана лялька дивилась на вулиці за вікном і намагалась зібратись. Чорт забирай, я зараз не розклеюсь, не дозволю собі розсипатись  – ніколи! Я сильно прикусила себе за губу і сіла рівно. Гліб дивився у вікно зі свого боку, але щойно я заворушилась – повернувся до мене.

         - Скоро будемо вдома.

Ми дійсно були вже поруч.  Коли джип загальмував біля сходів, Гліб відкрив двері, подав мені руку і допоміг вийти.

         - Зачекай хвилину, - він підійшов до Давида і тихо кинув йому кілька слів.

Водій мовчки вислухав, кілька раз кивнув і дістав телефон, та його розмови вже не почула – Гліб повів мене до ліфту. Підіймались мовчки, він заговорив лиш коли усадив мене у найближче крісло в кімнаті і присів навпочіпки, зупиняючись на рівні моїх очей.

        - Аня, скажи, окрім цього, - він обережно торкнувся моєї руки. – Що ще він…

        - Нічого. Чесно, нічого.

Він довго намагався відшукати на моєму обличчі ознаки брехні, та їх і бути не могло – я сказала чисту правду.

         - Добре.

Він торкнувся губами моєї скроні і пішов до кабінету. Я перемістилась на диван і підібрала ноги. Мені все ще не вистачало рівноваги, хоча страху я не відчувала. В телефоні я пошукала інформацію, кому повідомляти про такі випадки і коли вже хотіла набрати номер, мою руку перехопив Гліб.

       - Я все сам владнаю. Тобі не треба цим займатись.

       - Припини. Це моя історія. Сама все розповім.

    - Нема потреби, деталей ніхто не запитуватиме – просто стисло надам факти і справу буде зроблено.

        - І що ти скажеш?

        - Лише основне. Вже здогадався. Я знаю звідки ти і в якому році полишила рідне місто.

Його телефон озвався мелодією і він підвівся та попрямував до вхідних дверей – у передпокій зайшов хлопець, який іноді його супроводжував – співробітник департаменту охорони.

       - Аня, Влад побуде тут, а я зараз владнаю цю справу і заїду в офіс.

       - А навіщо мені тілоохоронець?

       - Не охорона – компанія. Ти ж все одно нікуди не збиралася.

Впізнаю більш звичного для мене Гліба – він не питає, лише стверджує.

      - І сама нікому не телефонуй – даю слово, сьогодні ж це питання буде закрито. Відпочивай. Ніяких навантажень – пам’ятаєш?

Я нічого не відповіла, просто піднялась в кімнату і зачинилась. Мене колотило і крутило наче в центрифузі пральної машини на максимальних обертах - це була первісна лють. І вона щогодини лиш більшала, бо ані вечором, ані ближче до ночі Гліб не відповідав на мої дзвінки. Я хотіла вийти за межі квартири, але розуміла – цербер якого посадили на першому поверсі тут саме для того, щоб я лишилась на місці. Гліб з’явився вдома лише ближче до опівночі, відпустив «мого компаньона» і відшукав мене поглядом. Він мовчки дивився на мене, я дивилась на його розбиту губу і руку заклеєну пластирем.

      - В офісі було гаряче?

Він скинув взуття і пішов вглиб кухні.

      - Ти зголодніла?

      - Ти мене не почув?

      - Почув, Аня. Так, день був доволі насичений.

      - Нікуди телефонувати не довелось?

      - Довелось, деяка інформація була корисною, мусив нею поділитись.

      - Я не хочу розмовляти з твоєю спиною, Гліб.

Він спорожнив склянку води, непорушно постояв кілька секунд, а потім обернувся і сперся руками на барну стійку.

        - Чому? – спитала я і ми обидва чудово розуміли, що саме мене цікавить.

Гліб мовчав і дивився мені прямо в очі.

        - Чому ти вирішив це питання саме так?

        - Іншого розумного способу не існує. Чи краще, щоб за відсутності доказів відпустили?

        - Ні.

        - Може сама хотіла йому в очі подивитись?