Ольга Манілова - Виграй мене , Ольга Манілова

Розділ 16 НАСТЯ

— Мені здається, у нього зламаний хвіст, — на одному видиху кажу я, коли Володя інспектує другу лапу постраждалого пса.

— Це однак дивно, — бурмоче капітан "Барсів". Погляд, спрямований на закривавлені подушечки, сповнений ділової розсудливості, і я ледь не закочую очі.

Дехто дуже любить грати в Лікаря, а я взагалі-то терпіти не можу людей у білих халатах, тому виникає вельми серйозне запитання: чому він мені так подобається навіть у подібні моменти?

Я теж інспектую собачу лапу і можу тільки погодитися зі спостереженням Кувалди. Виявити конкретні пошкодження на око складно, але на подушечках помітний неглибокий поріз.

— Не плач, подушечки точно відновляться, — намагаюся я підбадьорити пса, коли той починає скиглити.

Круглі карі очі злякано роздивляються нас з-під волохатого... чубчика. Як для дворняги, у потерпілого модна зачіска. Він явно відчуває бажання відповзти від нас, тільки от сил не вистачає.

— Хвіст і справді пошкоджений.

— Володя, — набираю я повітря в легені, щоб видати серйозну промову про те, як ми маємо відвезти пса до ветеринарної клініки, але він одразу ж перебиває:

— Так-так, зараз будемо відвозити. Але в мене є спирт у машині, для подушечок, почекай.

Ми з кошлатим потерпілим починаємо знайомитися ближче, але за кілька секунд я задираю голову, оскільки Кувалда, виявляється, все ще стоїть поруч.

— Залишатися на цьому самому місці й нікуди не рухатися, — доволі противним тоном наказує він.

На що це він натякає? Що я можу кинути пса в такому стані й залишити його в руках цього холоднокровного маніпулятора?

— Уже дозволяється рухатися? — широко посміхаюся, коли Діловий Громила повертається. Він навіть примружується в мій бік, коли бере на руки пса.

Гранично акуратно бере, і кожен рух продуманий до дрібниць. Пес видає слабкий писк і дивиться на мене з легкою панікою, бо я тягнуся прямо за ними слідом.

Мені дуже до душі саме те, як Володя тримає песика на руках. Я навіть починаю підозрювати, що він це робить спеціально, щоб вбити мене наповал своєю чарівністю. Адже у вбитої наповал жінки значно менше шансів втекти.

Я видаю радісний вигук, коли з'ясовується, що неподалік є ветеринарна клініка. Володя настільки уважно вивчає мене, що йому навіть вдається ігнорувати тужливий погляд нашого нового кошлатого друга в мене на руках.

— Подушечка... — починаю я пояснювати, коли вже в клініці до нас виходить ветеринар, але змушена зупинитися, оскільки в цей момент говорить Кувалда й ще скиглить пес.

— Подушечка розтрощена, — з натиском вимовляє Володя.

— Уууууууу, — видає пес і трусить волохатим чубчиком, коли Кувалда злегка придавлює його вуха, дивно різного розміру.

Здогадуюся, що аномальна кількість працівників, які зібралися в коридорі, пов'язана з тим, що хтось упізнав капітана "Барсів". Зараз точно будуть канючити фотографії, тож мені краще сховати ніс.

— Я піду разом із вами, це мій пес, — впевнено киваю я лікарю.

— Вона — гумористка в мене, — видає хрипкий чарівний смішок цей Громило і навіть робить фірмовий розворот плечей у бік спостерігачів. — І пес — теж мій.

Принципово не дивлюся на нього, бо впевнена, що цієї миті на пса йому взагалі начхати! Невже він думає, що я збираюся вистрибувати з вікон кабінету. Тут другий поверх! Я з легкістю можу втекти якраз із коридору, коли дехто буде зайнятий зірковими хокейними справами.

Обличчя лікаря злегка витягується, коли Кувалда не поспішає вручати потерпілого в простягнуті руки чоловіка.

— Псу погано, то ж віддай його, їм потрібно його лікувати, — практично шиплю я, зберігаючи посмішку на обличчі, і просуваюся ближче-ближче до дверей у кабінет.

— А це... — намагається вставити слово лікар.

— Ми разом зайдемо в кабінет, упевнений, що я не заваджу, — просто придавлює мене плечем до стіни цей нахаба. — Правда, пане лікарю?

— Та будь ласка, — милостиво погоджуюся я. — Я просто думала, що ти будеш автографи роздавати.

Хтось із працівників клініки точно киває, а лікар втрачає залишки терпіння:

— Ваша Подушечка — це не пес. Це вона, — зітхає він.

Правда? Ми з Кувалдою одночасно дивимося туди, куди треба дивитися, щоб визначити таку незначну дрібницю.

У деякому сенсі нам пощастило з клінікою, адже ветеринар не має наміру звертати багато уваги на капітана "Барсів", тому швидко й наполегливо забирає собаку з його рук.

І зачиняє перед нашими обличчями двері.

— Вхід людям заборонено, — коротко усміхається він наостанок.

За кілька хвилин мені лишається лише спостерігати, з якою майстерністю Кувалда керує людьми і тримає мене в полі зору. Я добираюся до секції ресепшн, оскільки спочатку ми не пройшли потрібну реєстрацію через травмований стан собаки.

— Подушечка, значить, — бурмоче дівчина за стійкою, атакуючи нарощеними нігтями клавіатуру.

— Ееее... ні, — хапаюся я руками за стільницю, а потім різко відпускаю, — точніше... її звуть... звуть… окей, давайте тоді "Подушечка".

— Ваше ім'я, — навіть не дивиться в мій бік працівниця.

— Влада, — швидко відгукуюся я, — Влада... еее... Розіна. Через "р". Ро-зі-на.

— Що тут відбувається? — чарівним баритоном цікавиться Володя, який уже встиг відв'язатися від світських розмов.

Остання людина, що з ним фотографувалася, якраз цікавиться в інших хто це такий.

Ще у Володі починає дзвонити телефон. Коли смартфон шумів ще в машині, Кувалда навіть жодного разу не перевірив його.

— Ми заповнюємо документацію, — залюбки відповідає дівчина, і дивиться на Кувалду… І трохи підводиться, і навіть монітор повертає в його бік, та й ще стіл зараз до нього ближче розверне...

— Документацію про мою тваринку, — нагороджую я Володю наймилішим поглядом.

— Це наша тваринка, — знову видає він той чарівний смішок, і клянуся, у мене вже болять ніздрі від фиркання. — Вибачте, ми якраз відійдемо...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍