Джефф Вандермеєр - Засвідчення

Коли він повертався крізь верстви безпеки, минаючи фальшиві портрети й світлини, то зізнався собі, що вона принаймні визнала: деякі її спогади про експедицію недоторканні. Це був певний прогрес. Хоча все одно він почувався надто забарним. Щоразу Керманич почувався так, начебто занадто повільно занурюється, і в нього спливає забагато часу, щоб це зрозуміти. Годинник, який цокає, невидимий йому, поза можливостями Керманича справді це побачити.

Колись і її портрет з’явиться на стіні. Коли суб’єкт іще живий — чи мають такі позувати, а чи їхні образи створюють зі світлин, які вже є? Чи доведеться їй переосмислити деяку інформацію про свій досвід у Нуль-зоні, не маючи завершених спогадів про те, що сталося насправді?

15. СЬОМИЙ РОЗЛОМ

Фотографії так само були поховані під осадовими шарами директорчиного письмового стола. Багато з них зображували маяк із різних кутів, деякі світлини були з різних експедицій, а також були там і репродукції старовинних дагеротипів, зроблені незабаром після того, як побудували маяк, із гравюрами та мапами. Була там і топографічна аномалія, хоч і рідше. Серед цієї колекції була й копія тієї світлини, яка, поміж інших фотографій, висіла на стіні навпроти нього, над письмовим столом — майже напевно це була та сама фотографія, яку тоді бачила біологиня. Це чорно-біле фото останнього доглядача маяка, Сола Еванса, з одним зі своїх помічників ліворуч, а праворуч — зігнувшись, пробираючись по скелях на задньому плані, дівчинка, чиє обличчя наполовину затемнене каптуром її куртки. Яке в дівчати волосся — чорне, каштанове чи біляве? За кількома видними пасмами неможливо сказати. Вона була вбрана в практичну фланелеву сорочку й джинси. Те фото справляло зимове враження: трава на задньому тлі зблякла й проріджена, хвилі за піщаними насипами і скелями здаються холодними. Місцева дівчинка? Як і про стількох із багатьох, вони ніколи не дізнаються, хто це така. Забуте узбережжя не найкраще місце, якщо тобі кортить, аби хтось знайшов тебе в даних перепису населення.

Доглядачеві маяка тут далеко за сорок, чи й за п’ятдесят, хоча Керманич знав, що на такій посаді можна служити тільки до п’ятдесяти — значить, йому приблизно за сорок. Обвітрене обличчя, бородате, як і слід очікувати. Капітанський кашкет, навіть якщо припустити, що цей чоловік ніколи й у матросах не служив. Керманич не міг викликати інтуїцію, то ні про що й не здогадувався, роздивляючись Сола Еванса. Той скидався на такого, який любив туди-сюди походжати, виголошуючи кліше, от наче намагався роками удавати спочатку дивакуватого проповідника, чиї казання жбурляли душі до геєни вогненної, а потім був таким, яким його всі й сподівалися побачити: доглядачем маяка. Ви можете таким чином стати невидимкою — Керманич знав це зі своїх небагатьох польових операцій. Стань типовим зразком, і ніхто тебе не побачить. Параноїдальна думка: це ж найкраще маскування? Але навіщо це маскування?

Це фото зробив член «Науково-спіритичної бригади» десь за тиждень чи два до початку подій, які створили Нуль-зону. Це лишилось єдиною фотографією Сола Еванса, за винятком кількох знімків, зроблених двадцятьма роками раніше, задовго до його появи на узбережжі.

Надвечір Керманич відчував, ніби ненабагато просунувся — просто дав собі відпочити від керування Південним Округом, хоча навіть цей відпочинок був перерваний (знову) звуком його знову зведеної барикади з крісел і стільців, яка зіткнулася з чиєюсь появою — це виявився Чіні, який амбітно рухався та перехилявся через конструкцію з меблів, щоб роздивитися того, хто в куті.

— …Привіт, Чіні.

— Привіт… Керманичу.

Либонь, через своє хистке становище Чіні здавався розгубленим, навіть якщо й вторгся сюди. А чи, може, він подумав, що в кабінеті нікого немає, а пересунуті стільці провіщають певну зміну в ієрархії?

— Так? — мовив Керманич, не бажаючи запрошувати Чіні досередини.

«Ікс» на обличчі того напнувся, стягнувся, лінії зморщок безуспішно намагалися розпружитись і стати або паралельними брижами, або зіллятися в одну лінію.

— О, так, ну, я гадав, я просто міркував, чи здогадалися ви про — самі знаєте — про подорож директорки. — Цей кінець фрази він вимовив неголосно, супроводжуючи слова швидким позиранням у коридор. Чи у Чіні теж є своя фракція? Це вже стомлює. Але, безперечно, є: він — єдина справжня надія рознервованих учених, зігнаних до льоху, котрі очікують, що ось-ось їх скоротять, повидирають одного за одним з їхніх кабінетів і комірчинок гігантською, невидимою десницею Центру, а потім пожбурять до тліючої ями байдужості та безробіття.

— Оскільки я бачу вас тут, Чіні, то ось вам запитання: чи щось надзвичайне було пов’язане з другою від кінця одинадцятою експедицією? — Ще одне, ненависне Керманичу в ітераціях: рот напханий метриками, які треба проголошувати, а ще важче — запам’ятати фактичне число. — Це була Х.11.Н, так?

Чіні, якось зрештою трохи усталившись завдяки переміщенню кількох стільців-перепон, постав на порозі у всій своїй красі: в мотоциклетній куртці та з усіма атрибутами.

— X. 11J. Мені здається. У вас є особові справи.

Але тільки це. У Керманича був досить грубезний звіт, який містив і таку інформацію, що директорка здійснювала опитування до вирядження… розпливчасто-піднесені та безжурні в своїй мантрі «нічого-поганого-не-станеться».

— Ну, це була та експедиція, що передувала спеціальній мандрівці директорки. Я гадав, у вас є певні відкриття.

Чіні похитав головою, а вираз обличчя мав такий, нібито ось саме цієї миті гірко пошкодував про своє вторгнення.

— Ні, нічого такого. Нічого на думку не спадає. — Чи в директорському кабінеті йому щось муляє? Його погляд не міг зосередитися на чомусь одному, увесь час відбиваючись рикошетом від найдальшої стіни до стелі, а потім, мигцем, наче доторк метеликових крилець, зачепивши кургани непрофесійних доказів, які оберталися навколо Керманича. Чи не сприймає їх Чіні як золоті зливки, що Керманич порозкрадав, а чи як купи бутербродів, які той буде змушений проковтнути?

— Тоді дозвольте мені спитати вас про Лоурі, — сказав Керманич, думаючи про неоднозначні записи про літеру «Л.» і відео, яке він переглядав. — Як уживалися Лоурі та директорка?

Здавалося, Чіні почувся ще ніяковіш, але відповісти на це запитання розохотився.

— А як кожний уживається, справді, на вашу думку? Я особисто не подобався Лоурі, як людина, але професійно ми уживалися. Він високо цінив нашу ролю. Він знав ціну хорошому обладнанню. — Це, певно, означало, що Лоурі схвалював кожну закупівлю, яку будь-коли підписував Чіні.

— А як щодо нього й директорки? — знову спитав Керманич.

— Начистоту? Лоурі захоплювався нею на свій лад, намагався зробити своєю протеже, але вона не захотіла