Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

class="p1">У легенді йшлося, що принцеса-мавпа стала дружиною великого білого бога, який прийшов із заходу. Тривалий час вони разом правили містом, але коли у них народився син, усі троє пішли геть. Пізніше бог із принцесою повернулися, а після смерті принцеси її божественний чоловік забальзамував тіло і поховав у просторій кам’яниці, де йому і поклонялися. Після цього він самотою покинув місто. У легенди було три варіанти подальшого розгортання подій. За однією версією, далі нічого не трапилося, хіба що мумія богині стала символом могутності того племені, яке нею володіло. Саме тому Н’банґу забрали її із собою. У другій версії йдеться про повернення бога і його смерть біля ніг мертвої дружини. У третій сказано про повернення їхнього сина, вже дорослого чоловіка, — чи то мавпи, чи то бога, — але несвідомого свого походження. Звісно, з огляду на багату уяву аборигенів розказані ними історії виглядали надто екстравагантними навіть як для легенди.

Артур Джермін більше не сумнівався у реальності описаного старим сером Вейдом міста, тож навряд чи був надто вражений, коли на початку 1912 року натрапив на те, що від нього зосталося. Його розміри були явно перебільшені, але кам’яна кладка свідчила про те, що це не було звичайне негритянське поселення. На жаль, не вдалося знайти жодних різьблень, а нечисленність експедиції не дозволила розчистити єдиний видимий прохід, який, вочевидь, вів донизу, у систему сховищ, які згадував сер Вейд. Про білих мавп і мумію богині переговорили з усіма місцевими вождями, але потрібно було, щоб якийсь європеєць уточнив інформацію, надану старим Мвану. Пан Вергерен, бельгійський агент торгової факторії у Конґо, вважав, що може не лише знайти, але й доставити муміфіковану богиню, про яку до того чув краєм вуха, оскільки могутні колись Н’банґу тепер були вірними підданими уряду короля Альберта, тож їх неважко буде переконати розлучитися з похмурим божеством, яке вони й самі свого часу заграбастали. Таким чином, коли Джермін відплив до Англії, то був цілком упевнений, що вже через кілька місяців одержить безцінну етнологічну реліквію, яка підтвердить найнеймовірніші з розповідей його прапрапрапрадіда, — точніше, найнеймовірніші з усіх, які він будь-коли чув. Селяни, що мешкали неподалік Джермінів, мабуть, знали і химерніші історії від своїх предків, які чули їх ще від сера Вейда за столами Лицарської Голови.

Артур Джермін терпляче очікував посилки від пана Вергерена, водночас із подвоєною ретельністю вивчаючи рукописи, залишені його божевільним предком. Він почав відчувати духовну спорідненість із сером Вейдом і взявся за пошуки реліквій, пов’язаних із його особистим життям як в Англії, так і під час його африканських звершень. Хоча існувало безліч усних переказів про його таємничу усамітнену дружину, у будинку Джермінів не залишилось жодних істотних слідів її перебування. Джермін роздумував, які обставини зумовили таке забуття, і зрештою вирішив, що основною причиною було божевілля її чоловіка. Джермін згадав, ніби подейкували, що його прапрапрапрабабуся була донькою португальського торговця з Африки. Безсумнівно, її практичний глузд і досконале знання Чорного Континенту не дозволяли їй без посмішки слухати розповіді сера Вейда, чого чоловік з таким характером просто не міг стерпіти. Вона померла в Африці, можливо, присилувана поїхати туди чоловіком, який заповзявся довести правдивість своїх слів. Але Джермін скептично ставився до цих припущень і посміювався над їх марнотою, адже минуло сто п’ятдесят років від смерті його дивних предків.

У червні 1913 року містер Вергерен надіслав листа, в якому повідомляв, що знайшов муміфіковану богиню. Бельгієць запевняв, що то була дивовижна, унікальна річ; річ, яку не до снаги було класифікувати простому аматорові. Лише вчений міг би визначити, чи то людина, чи мавпа, а процес ідентифікації неабияк ускладнив би її далеко не ідеальний стан. Час і конґолезький клімат немилосердні до мумій, надто коли їх бальзамують нефахівці, як, здається, було і в цьому випадку. Довкола шиї створіння був обмотаний золотий ланцюжок із порожнім медальйоном, вкритим геральдичними гравіюваннями; поза сумнівом, річ якогось бідолашного мандрівника, відібрана воїнами Н’банґу і в знак пошани начеплена на богиню. Описуючи ж риси обличчя мумії, пан Вергерен вдався до цікавого порівняння чи то, радше, висловив жартівливе припущення стосовного того, як вони вразять його кореспондента, але загалом лист мав суто науковий характер. Пакунок з муміфікованою богинею, писав він, прибуде приблизно через місяць після одержання листа.

3 серпня 1913 року під обід до будинку Джермінів доправили запакований у коробку предмет, після чого його негайно внесли до великої кімнати, де зберігалася колекція африканських експонатів, упорядкована сером Робертом та самим Артуром. Наступні події найкраще буде описати зі слів слуг, а також за результатами пізнішого огляду речей і паперів. З усього розмаїття свідчень найповнішою і найпослідовнішою є оповідь старого Соамеза, дворецького маєтку Джермінів. За словами цього гідного довіри чоловіка, перш ніж взятися відкривати коробку, сер Артур Джермін вигнав усіх з кімнати, а звуки молотка і долота з-за дверей засвідчили, що з цим він не зволікав. Якийсь час панувала тиша; Соамес не міг достоту сказати, як довго, але менш ніж за чверть години потому з кімнати почувся жахливий крик Джерміна. Наступної миті він вискочив з кімнати і прожогом кинувся до виходу з будинку, ніби переслідуваний страхітливим ворогом. Вираз його і без того доволі моторошного обличчя неможливо було передати. Уже біля вхідних дверей йому немовби щось спало на гадку, він раптом різко розвернувся і побіг сходами до підвалу. Геть ошелешені слуги все дивились на сходи, але їхній хазяїн не повертався. Лише знизу тягло смородом гасу. Коли стемніло, грюкнули двері, що вели з підвалу у двір; конюх побачив Артура Джерміна, з голови до ніг облитого гасом, який, злодійкувато озираючись, попрямував у бік чорного торфовища неподалік від будинку. Тоді, заціпенівши від невимовного жаху, всі побачили кінець. На торфовищі спалахнула іскра, здійнялося полум’я, і чоловік перетворився на стовп вогню, що сягав небес. Роду Джермінів більше не існувало.

Причину того, чому обвуглені останки Артура Джерміна опісля не зібрали і не поховали, треба шукати у виявленому в коробці предметі. Богиня була відразна з вигляду, зсохла і поточена червою — муміфікована біла мавпа якогось невідомого виду, не така волохата, як інші, і надзвичайно близька до людини, що безмежно вражало. Немає нічого приємного у детальному описі, але варто згадати два непересічні факти, бо вони достоту відповідають деяким нотаткам сера Вейда Джерміна про африканські експедиції та конґолезьким легендам про білого бога і мавпу-принцесу. Йдеться ось про шо: по-перше, герб на медальйоні, що прикрашав шию істоти, був родинним гербом Джермінів, а по-друге, жартівливе припущення пана Вергерена стосовно певної подібності з кимсь цього зморщеного обличчя, на превеликий, всеохопний і неосяжний жах, стосувалося особисто самого Артура Джерміна, прапрапраправнука сера Вейда Джерміна і незнаної дружини. Члени Королівського антропологічного інституту спалили мумію, медальйон же кинули у глибокий колодязь, а дехто з них так і досі не бажає визнати, що Артур Джермін будь-коли існував.

Безіменне місто

Я відчув, що місто прокляте, вже коли наближався до нього. Я йшов у світлі місяця через жахливу, обпалену посухою долину, і вдалині побачив, як