Ілларіон Павлюк - Білий попіл

тяжкий дубовий стілець. Тесля встиг підняти пістоль, та я вже пожбурив у нього стілець й одразу кинувся додолу. Постріл не пролунав. Замість нього долинули гуркіт і прокльони. Я не мав часу як слід оцінити наслідки свого маневру, тому просто чкурнув до дверей і клацнув засувом, — двері розчахнулися. Я мав надію, що застану зненацька того, хто стоїть за дверима.

Та мій план був недосконалий. Дірявий, як черевик київського волоцюги. Тесля міг випередити мене пострілом, я міг не влучити в нього стільцем або ж він міг вчасно відскочити, а за дверима на мене чекали би двоє чи навіть троє горлорізів, тож, відчинивши двері, я просто підставив би свої груди під їхні кулі та ножі. Та, Бог свідок, тієї ночі мені пощастило.

За дверима стояв Котелок — і більше нікого. І тієї миті, коли я смикнув ручку на себе, він якраз наліг на дубові дошки плечем. Тож тільки-но двері подалися, Котелок одкинув їх своєю тушею, влетівши в шинок, наче знавіснілий носоріг.

Він навіть носом зарив не відразу, а пролетівши, як мені видалося, метри зо два. Гуркіт свідчив про те, що Котелок приземлився на котрийсь зі столів, та я вже цього не бачив, бо стрімголов вибіг з шинку.

Праворуч біля конов’язі побачив двох коней і побіг туди, невимовно зрадівши такій удачі. За спиною пролунав постріл. Самохіть пригнувши голову, я озирнувся: Котелок сидів на підлозі з пістолем у руці, в хмарі диму, і зброя його чомусь була націлена на когось у корчмі. Все це було дуже дивно, але хай вже самі дають собі раду, подумав я.

Підбігши до одного з жеребців, заходився відв’язувати його від жердини. Хитросплетіння вузла ніяк не вдавалося розплутати. Я став так, щоб кінь затуляв мене від входу до корчми, й у місячному світлі оглянув другий вузол — точнісінько такий само. Низько нагнувшись, ніяк не міг докумекати, як його розв’язати. І, наче на зло, не мав із собою нічого гострого. Тоді я заходився розстібати вуздечку — вже якось і без неї переб’юся… З корчми долинали звуки боротьби, гуркіт і тріск меблів.

Уже майже впорався, коли почув за спиною характерне клацання й безпомильно розпізнав у ньому звук зведеного курка.

Не варто було сподіватися на те, що вбивця захоче для початку перекинутися зі мною двома словами, тому я не зволікав і миті: кинувся вниз і, впершись у землю руками, щосили хвицьнув ногою в напрямку звуку. Зарізяка стояв зовсім поруч, і я поцілив йому в живіт. Він крекнув, склався навпіл і випустив пістоль.

Я встиг завважити, що то не Тесля, а той другий — незнайомий худий тип із солом’яними вусами і гидомирною веснянкуватою пикою.

Наступної миті одним рухом зірвав з коня розстебнуту вуздечку і, міцно схопивши його за гриву, скочив у сідло. Кінь був норовистий і, не признавши хазяїна, спробував мене скинути. Вчепившись у гриву, я добряче вдарив його закаблуками по боках, і жеребець звився дибки — став майже вертикально. Й тут-таки — рвучко скочив на передні ноги, збрикнувши задніми так, що я насилу на ньому втримався.

— Стережись! — почув я викрик Котелка.

Мені бракувало часу перевіряти, чи то він мені гукав, чи ще кому. Я просто звісився з коня, тримаючись за луку сідла так, щоб сховатися за його корпусом.

— Ну ж бо, голубчику, вивозь! — гукнув я жеребцю.

Хоч як це дивно, але кінь припинив гарцювати і рвонув уперед. Знову пролунав постріл. Я не так почув, як відчув удар кулі в м’язистий конячий бік. Жеребець повалився піді мною швидше, ніж падає зрубане дерево.

Розділ 16

Слава Богу, я встиг висмикнути ногу зі стремені.

Вусань, якому я заїхав у живіт, стояв із задимленим пістолем. У іншій його руці, опущеній, був іще один пістоль, і я гадки не мав, заряджений він чи ні. Аж раптом на довготелесого, наче пес, ззаду накинувся Котелок, зваливши його на землю.

— Біжи! — викрикнув він мені, осідлавши зарізяку і намагаючись видерти з його руки пістоль.

Хоча я саме й збирався це зробити без жодних підказок. Біля околишніх хат завалували собаки, залунали крики селян. Подумав, що Котелку допоможуть і без мене. Але тут я побачив Теслю. Він навдивовижу швидко, як на таке одоробало, наближався до Котелка ззаду, а той досі змагався з довготелесим за пістоль. У руці камердинера зблиснула шабля. Чомусь я не зміг покинути Котелка на вірну погибель, хоча мав усі підстави вважати, що ми з ним — по різні боки барикад.

Цієї ж секунди помітив руків’я, що визирало з невеликої сумки при сідлі. Ще мить — і я вже розмотував батіг. Дякувати долі, в моїх руках опинився триметровий козацький гарапник. Я перескочив через застреленого коня й ляснув батогом у повітрі. Звук мало чим відрізнявся від пострілу.

Тесля поглянув у мій бік, умить забувши про Котелка. Я вдарив його батогом, націлившись у лице, та камердинер устиг затулитися ліктем, й одразу посунув на мене, піднявши шаблю. Поки відстань між нами була більш як п’ять кроків — я мав перевагу. Й тому став обходити його по колу й водночас розкручувати гарапник над головою. Потім, зробивши один оманливий порух, ударив іще раз, націлившись у стегно.

Й хоч я давно вже не тримав у руках таких штукенцій, але давня циганська наука не забулася, — кінець бича розсік Теслі штани вище коліна. Той завив од болю й кинувся на мене. А втім, швидше, ніж треба було, якщо вже він намірився дістати мене шабелиною. Я легко ухилився й відскочив убік. По штанях камердинера розповзалась кривава пляма. Мій батіг викреслив іще одне коло в повітрі й уперіщив його по плечу. На мій подив, він не випустив шаблі, хоча не плечі здоровила теж проступила кров: камердинер був міцніший, ніж я собі подумав.

Десь удалині хтось вистрілив у повітря, наближаючись дорогою до корчми.

Постріл на якусь мить спантеличив Теслю, і я зумів-таки шмагнути його по обличчю. Той похитнувся і завив, затулившись долонями. Та найважливіше, що він випустив шаблю, і я тут-таки відкинув її ногою якнайдалі. Тесля кинувся навтьоки і щез за рогом корчми.

Тільки тепер я обернувся до Котелка. Він лежав на спині, затиснувши шию свого супротивника ліктем, і душив його. Той, вигнувшись дугою, марно перебирав ногами, намагаючись виборсатися.

— Облиш його, — сказав я Котелку, злякавшись, що він задушить нападника на смерть. — Якщо вб’єш його, то нас іще й у вбивстві шинкаря обвинуватять.

Котелок одразу відпустив його. Тип із солом’яними вусами зірвався з місця й дав драла.

— Що робитимемо? — діловито поцікавився Котелок, моторно підвівшись.

Згорнувши батіг, я запхнув його за пазуху. Вигуки селян лунали вже зовсім близько, хтось із них погрозливо вимагав, щоб ми стояли на місці й не думали тікати, тож я вирішив, що не варто випробовувати свою щасливу зорю ще раз.

— Тікаймо звідси, — відповів я Котелку.

Ми заледве відбігли кроків на двадцять, аж пролунав іще один постріл. Куля просвистіла зовсім близько від моєї голови. Я озирнувся й устиг помітити, як носань із солом’яними вусами опускає пістолет, а потім швидко тікає за ріг корчми.

— Ти ба, то ви їм таки дуже потрібний, пане Білий! — біжучи, зауважив Котелок.

— Вусатого бачив раніше? — запитав я.

— Здається, місцевий єгер.

Через хвилину-другу ми спинилися, щоб віддихатися.

— Якби я так само затявся вбити вас, як вони, то