Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

– Не треба, – перебила господиню Шурочка, голос її здригнувся. – Я сама… Ви не знаєте, де моя дочка? Я по це прийшла, Кароліно Зенонівно.

– Яка я тобі Зенонівна? Клич на ім’я. А питання непросте. І відповіді я не знаю, дорогенька, скажу прямо. Ходили чутки, що дівчинку здали в дитприймальник.

– Чи міг би Володимир Костянтинович допомогти знайти Надю? Дочка має батькове прізвище. Я напишу дату народження: число, місяць…

– Та знаю я, знаю… – Кароліна сердито відмахнулася. – Єзус! Як же нам усе влаштувати? Влодек мій такий став… усього боїться. Чекає пенсії й думає тільки про одне – щоб не забрали квартиру й дачу.

– Тоді не треба, я краще сама, – сказала Шурочка й підвелася, щоб піти.

– Зажди, сядь. – Кароліна задумливо пройшлася кухнею. – Май терпіння. Я спробую все з’ясувати. Сюди тобі ходити більше не треба – телефонуй, номер я дам. Краще зранку… І ще от. Я зберу дещо з одягу – ти повинна мати пристойний вигляд, коли підеш по інстанціях. Сиди, я миттю.

Чекати, дійсно, довелося недовго.

Щойно на порозі кухні знову з’явилася господиня з об’ємним згортком, перетягненим мотузкою, Шурочка підхопилася.

– Тримай, – мовила Кароліна. – Там сукні, блузки, трохи білизни, дві жакетки, кофтина. Усе майже не ношене. Для літа згодиться. Туфлі нові, човники, розмір тридцять сьомий, мені тиснуть… Якщо не підійдуть, продаси. З іншим теж не церемонься – що не піде, неси на барахолку.

– Дякую.

– Ще отут трохи грошей. Бери, не дуркуй! Твоя дочка, я гадаю, вже зовсім доросла?

– Так… Я, мабуть, піду.

– Зателефонуй тижнів за два, а поки поводься тихо. Давай!

Господиня провела гостю до дверей, постояла, дивлячись, як та ніяково спускається високими сходами просторого під’їзду з важким згортком під пахвою. Потім зітхнула, замкнулася, накинула ланцюжок і повернулась у свою кімнату. Випустила незадоволену болонку, прихопила потертий ридикюль, у якому тримала ліки, і знову побрела в кухню. Колись вона пишалася своїм рухливим і струнким тілом, чудовим здоров’ям і легким характером. А тепер? Болять і набрякають ноги, роздута щитовидка, барахлить серце, але головне, про що вона нікому не скаже до самого кінця, – лікарі відміряли їй від трьох місяців до півроку. І все. Діагноз, поставлений після того, як вона вкотре знепритомніла в під’їзді, повертаючись із собакою після прогулянки, звучав так: «неоперабельна первинна пухлина мозку».

Буславіна зателефонувала точно в призначений день. Зустрілися в парку, біля пам’ятника Шевченку. Шурочка одержала конверт із адресою дитбудинку, куди здали дочку, гроші на дорогу та п’ять пачок цигарок. Від подяк Кароліна відмахнулася.

Дитбудинок, куди Надя потрапила з приймальника-розподільника взимку сорокового року, був у райцентрі Сумської області. На початку війни його евакуювали до Заволжя. За словами завідувачки, дівчинка пережила евакуацію, дизентерію та круп, а потім повернення на Сумщину – туди, де від колишнього дитбудинку лишилися тільки купи закіптюженої цегли.

Але до тієї осені, коли Кароліну Борцух поховали, Шурочка встигла відшукати ще деякі сліди дочки, остаточно впевнитися, що вона вижила, і навіть коротко поговорити з людиною, яка близько знала Надю…

Пізніше все загальмувало, тому що треба було шукати роботу. Той-таки Іван допоміг їй улаштуватися двірничкою на вулиці Данилевського, зі службовим житлом. Напівпідвал у другому під’їзді величезного сірого шестиповерхового будинку здався їй палацовими покоями. Простора похмура кімната, вузький колінчастий коридорчик вів у кухню з газовою плитою, іржавою чавунною раковиною та відгородженим там само санвузлом. Вікна виходили у двір, який відтепер був її ділянкою, як і тротуар уздовж усього фасаду. Клопотання про реабілітацію зав’язло десь у верхах, але вона не дуже переймалася. Тому тільки через роки одержала на руки ордер на свою квартиру, а до нього – міську прописку…

Про дочку їй розповіла дівчина на ім’я Маруся; з нею Буславіна бачилася всього раз, але й того вистачило.

У фабрично-заводському училищі, розташованому в бараку на задвірках величезної заводської території, тамтешній завуч дав їй вичерпну інформацію: Надія Петрівна Борцух разом зі ще трьома дівчатами одержала спеціальність штампувальниці другого розряду й була направлена на інструментальний завод. Для надійності Шурочка записала імена та прізвища інших дівчат.

Інструментальний був на протилежному кінці міста. Не марнуючи часу, вона помчала туди, наперед завмираючи, розпитала у відділі кадрів, і на прохідну до неї вийшла – ні, не дочка, а інша. Подивилася з підозрою і з ходу зажадала документ.

– Навіщо вам? – запитала Шурочка, простягаючи ще новенький на вигляд паспорт. – Ви мені не вірите?

– Довіряй, та перевіряй, – посміхнулася Маруся. – Мало що. Он і прізвище у вас не те… Ми з Надею дитбудинківські, нас ніхто ніколи не шукав, а сироту будь-хто може скривдити. Вона мені найперша подружка була, ліжка стояли поруч.

– Звідкіля ви взяли, що Надя сирота? Я ж відразу сказала, що я її мати. Марусю, присядьмо де-небудь.

Вони вийшли на вулицю, повернули за ріг і влаштувалися на чавунній лаві в засміченому скверику; одразу, вуркочучи, злетілися настирні брудні голуби.

– Надя думала, що її батьки загинули у війну. – Маруся оглянула Шурочку гострим позирком. Повіки в неї були підведені фіолетовим олівцем. – Ми про такі речі взагалі рідко говорили. Я старша на пів року і, коли її привезли в дитбудинок, відразу взяла над нею шефство. Вона була худа, весь час плакала й не спала. У гарній сукні…

– Дякую вам, Марусю, – потроху заспокоюючись, мовила Шурочка. – Де ж вона зараз?

– А чому це у вас різні прізвища?

– Надя на батькове записана…

– Він що – німець був?

– Поляк, – відповіла Шурочка. – Він помер.

– Ага… – Маруся штовхнула носком босоніжки ближчого голуба. – Он воно як… Надя ваша вискочила заміж – за курсанта військового училища. Я була на їхньому весіллі дружкою. Потім забігала кілька раз до мене в гуртожиток, ще якийсь час виходила на роботу, так що бачилися… Місяців за шість пішла в декрет і на завод не повернулася. Поїхали з чоловіком кудись, а куди – гадки не маю…

– Зачекайте, Марусю! – Шурочка благально схопила її за руку. – Не так швидко. Виходить, Надя вийшла заміж і народила дитину? Хто він – її чоловік?

– Максим Смагін, – з незрозумілою інтонацією мовила дівчина. – Прикипів до Надьки з першого погляду. У цеху дали запрошення на вечір в артилерійському училищі. Ну, пішли, і він