Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

секунд уважно її вивчав. Обличчя в нього було простацьке: носате, з ластовинням і білими, наче витравленими перекисом бровами. Набагато молодше, ніж їй спочатку здалося. Нарешті він кивнув і мовив:

– Ну ясно.

Потім перепитав:

– Це точно?

– Так, – похмуро кивнула Марта, відчуваючи, як її починає морозити. – Точніше не буває. Підкиньте мене до селища… – вона насилу згадала назву дачного кооперативу, де влітку жили на своїй дачці батьки Федорова. – Це по дорозі.

– У багажнику светр. Одягни, – сказав хлопець. – І тримайся міцніше. Ти ледве на ногах стоїш, а понтів, як…

Кінець фрази відкусив і відніс вітер, бо стрілка спідометра вже переповзла за сто.

На наступному повороті траси вона озирнулася – немов сподівалася побачити позаду тих, із ким її маленька змерзла душа так болісно розлучалася цієї ночі.

Але там, звісно, нікого не було.

Частина друга 

Валентин  

1

Олександра Борисівна Буславіна, або по-домашньому Шурочка, навесні тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року повернулась із заслання до Харкова й одразу стала розшукувати дочку.

Узяли її наприкінці тридцять дев’ятого, серед білого дня, просто в одному з двориків на Римарській, де вона мешкала з батьками на другому поверсі. З дочкою Надійкою попрощатися їй не дали – заштовхали в сірий фургон і відвезли. Вона працювала в поважному державному видавництві редакторкою, але причиною арешту стали не службові справи та зв’язки, а звинувачення в шпигунстві на користь буржуазної Польщі. Шурочка одержала по повній тільки через те, що батько її дочки, добре відомий у місті дитячий лікар Петро Зенонович Борцух, поляк за походженням, пішов по етапу ще два роки тому.

Він був набагато старшим, вони не були одружені, але дочку Петро Зенонович визнав і навіть подбав про те, щоб дитину таємно охрестили за католицьким обрядом. Більше він нічого не встиг. У тому, що він зумів уціліти на Колимі, вона сильно сумнівалась, а от маленька Надя могла вижити.

Тут, у рідних місцях, усе виявилося ще безнадійнішим і важчим, ніж у далекому Красноярському краї. І з тієї хвилини, як Шурочка ступила на щербатий, засипаний соняшниковим лушпинням і просмерділий паровозним чадом перон Південного вокзалу, почалися муки. Їй було тридцять дев’ять, але впізнати в цій сутулій, сухорлявій і настороженій жінці у ватнику, стьобаних сукняних бурках і линялій ситцевій хустині, з-під якої вибивалися короткі сивуваті пасма, колишню синьооку, пишноволосу, живу й привітну дівчину було неможливо. Та ніхто й не звертав на неї уваги у вокзальній юрбі.

У місті ніхто її не чекав, і Шурочка ні на що не сподівалася. Про смерть батька й матері перед самою війною вона вже знала – з переказів. Тому анітрохи не здивувалася, довідавшись від Івана, сина недавно померлої двірнички Нелі, що її колишня квартира, дві кімнати, які виходили на галерею над двором, міцно зайняті чужими людьми. І не абикими – такими ж колишніми засланцями, як і вона сама. Тільки стаття була інша, і повернулися вони незабаром після війни.

Нагору вона й не подумала піднятися. Про долю її дочки Іван нічого не знав. Зійшлися на тому, що вона трохи поживе в нього. Кімнатка його матері стояла порожньою, а з дружиною він розлучився. Поговорили, випили самогону. Заснула вона солодко й розкішно: на Нелиній овдовілій перині, на справжніх простирадлах, натягнувши до брів стьобану ковдру в ситцевій квітчастій підковдрі. А пізнього ранку, коли, відмахавши мітлою у дворі й на розі Римарської, біля продовольчого, повернувся опухлий господар й загримів на кухні посудом, твердо вирішила почати з пошуків молодшої сестри Петра – Кароліни. Сунула Іванові трохи грошенят із тих, що були в неї зашиті в підбивці ватника, і попрощалася з ним до вечора…

З Кароліною Борцух Шурочка була знайома неблизько, пам’ятала будинок, під’їзд і поверх, де та мешкала, але не номер квартири. Петро двічі брав їх з Надійкою в гості до сестри. Будинок розташовувався за Держпромом: Кароліна була заміжня за якимось вічно відсутнім партпрацівником, прізвища свого на чоловікове не змінила й народила йому двох синів з різницею в рік. Шанси на те, що й ці люди вціліли, були мізерні, однак доля їй усе-таки всміхнулася.

Дверей – високих, фільонкових, з темного дубу, – на майданчику було троє. Номер квартири з’ясувався, щойно вона навмання ткнулася в інші двері. Притисла кнопку дзвінка, намагаючись угамувати раптове тремтіння. Відімкнули не одразу; у глибині квартири верескливо загавкав песик, – потім двері відчинились, і на порозі постала літня важка дама в стьобаному шовковому халаті, примружилася на незнайому фігуру.

– Кароліно Зенонівно… це я, Шура Буславіна… Ви мене пам’ятаєте?

– Аякже, – басом мовила жінка, відступаючи в глиб передпокою. – Шурочка. Заходь, удома нікого немає. Чоловік на службі.

Її провели довгим коридором у простору світлу кухню з балкончиком, двері на який були навстіж відчинені; на газовій плиті шумів, закипаючи, чайник.

– Сідай, дорога. – Кароліна махнула в бік столу. – Чайку поп’ємо… Вибач, не кличу до кімнат – зачинила там пса, щоб він здох. Не дає нікому в дім увійти відтоді, як хлопці поїхали.

Шурочка присіла боком до балкона, обличчям до господині. Давня звичка: ніколи не сідала спиною до вікна і вхідних дверей.

Кароліна запитала:

– Ти коли… повернулася?

– Вчора.

– Єзус! А Петрика ми так і не дочекалися.

У неї обірвалося серце.

– Так! – вигукнула Кароліна, люто жбурляючи серветку на стіл. – Мій Володимир Костянтинович одержав довідку, зовсім нещодавно. Брата розстріляли зразу, на третій день, без суду: чимось він їх там розсердив… Куриш? Папіроси на буфеті. Ми ж із тобою після його арешту так і не бачилися, еге ж? А от нас пальцем не зачепили. В евакуацію відправили одними з перших… Ну, тепер уже байдуже… Влодек мій і зараз у пошані, крутиться при владі. Чай будеш?

– Спасибі.– Шурочка похитала головою. – Не хочу.

– Ти де зупинилася?

– На Римарській. Моїх батьків теж уже немає.

– Я навіть не питаю, як там було всі ці роки. – Кароліна важко підвелася, нависла над столом. – По тобі видно. Що збираєшся робити? Ти ж бо з освітою… Документи в порядку? Насамперед треба відновити чесне ім’я, подати на реабілітацію, одержати паспорт – без цього нікуди. За законом тобі належить компенсація від держави – за їхню дурість, але це потім, після реабілітації. Гроші хоч і невеликі, але