Джеймс Хедлі Чейз - Труна з Гонконгу

Я побачив, що вона завагалася, а тоді знизала плечима.

— Ні, він не мій брат. Я знаю його лише два місяці. А тепер шкодую, що узагалі зустріла його.

Я облишив думати про сон. Витягнув портсигар, і ми обоє закурили. Стелла зісковзнула з підлокітника у крісло і, відхилившись назад, заплющила очі, глибоко затягнувшись.

— Де ви його зустріли? — запитав я.

— У Сінгапурі. Там я підробляла стриптизом у нічному клубі, — відповіла вона. — Я подолала увесь цей шлях із Нью-Йорка... наче здуріла. На нічний клуб зробили облаву, тож я так і не отримала свого заробітку й опинилася без гроша. А тоді з'явився Гаррі. Він кілька разів бачив мій виступ і зробив мені пропозицію. У нього було багато грошей, певний шарм і... що ж, я пішла жити з ним у бунґало біля водосховища МакРічі. Там було гарно. Я добре проводила з ним час, доки люди не почали пліткувати, і тоді все стало погіршуватися, — вона розплющила очі й пильно поглянула на тліючий кінчик сигарети. — Я вирішила повернутися додому, але Гаррі не дав би мені грошей на дорогу. Тоді йому раптом потрібно було переїхати сюди. Він зробив мені фальшивий паспорт, і ми прибули сюди як брат і сестра, — Стелла поглянула на мене. — Я все ще хочу поїхати додому. Ви могли б позичити мені гроші? Я поверну вам через кілька місяців.

— Як він дістав вам фальшивий паспорт?

Вона похитала головою.

— Не знаю... Я не запитувала. То ви позичите мені гроші?

— Я ніколи не позичаю таких грошей.

— Якщо це щось змінить, ми можемо подорожувати разом, — вона вимушено всміхнулась, і мені раптом здалося, що Стелла налякана. — Ви ж розумієте, що я маю на увазі... натомість грошей.

— Хочу випити, — мовив я. — Ви будете?

Жінка сіла прямо, широко розплющивши очі.

— Не впускайте сюди нікого, — сказала вона, голос її ставав наполегливим. — Не хочу, аби хтось знав, що я тут.

— Коридорний знає. Це він впустив вас, правда ж?

— Ні. Я дізналася номер і сама взяла ключ із полиці. Там було два ключі. Він не знає, що я тут.

Я хотів, щоб у мене нарешті перестала боліти голова.

— Чого ви боїтеся?

Розслабившись, вона сперлася на спинку крісла і мовила, не дивлячись на мене:

— Я не боюся. Просто хочу поїхати звідси. Хочу додому.

— А з чим пов'язана така раптова невідкладність?

— Навіщо ставити так багато запитань? Ви позичите мені гроші? Я пересплю з вами зараз, якщо ви пообіцяєте дати мені гроші.

— Я дам їх вам, якщо ви розкажете усе, що знаєте про Гаррі Енрайта.

Стелла завагалась, а тоді мовила:

— Насправді мені відомо про нього дуже мало. Він просто гульвіса, який любить гарно проводити час.

Я надто стомився, аби бути терплячим.

— Що ж, якщо це все, що ви знаєте, то я прибережу свої гроші, — сказав я і, підвівшись, підійшов до телефону. — Замовлю собі випити, а тоді ляжу спати... сам. Вам краще піти, перш ніж прийде офіціант.

— Ні... зачекайте.

Зателефонувавши в кімнату обслуговування номерів, я замовив пляшку шотландського віскі та лід. Коли поклав слухавку, Стелла підвелася.

— Ви справді дасте мені гроші, якщо я розкажу, що мені відомо про нього?

— Саме це я й сказав.

— Мені здається, що він займається контрабандою наркотиків, — мовила вона, стискаючи і розтискаючи долоні.

— Чому ви так гадаєте?

— Люди приходять зустрітися з ним уночі. Коли ми були у Сінгапурі, він ходив до доків і зустрічався з моряками. Одного разу поліція здійснила облаву на наше бунгало й обшукала його, але нічого не знайшла. Тут до нас також приходять нічні відвідувачі. Це завжди китайці. А рано-вранці він на своєму катері виходить у море.

— Джефферсон таки мешкав на тій віллі до вашого приїзду?

— Так. Гаррі наказав не розповідати про це вам. Коли Джефферсона вбили, Гаррі скерували сюди із Сінґапуру замінити його. Ця вілла має дуже зручне розташування для переховування наркотиків.

Хтось легенько постукав у двері.

— Це офіціант, — сказав я. — Ідіть у ванну і поводьтеся тихо.

Щойно Стелла зайшла у ванну й зачинила двері, я перетнув кімнату, аби впустити офіціанта.

Одразу ж за дверима, всміхаючись, стояв Гаррі Енрайт. У руці в нього був пістолет тридцять восьмого калібру, який він наставив на мене.

— Не роби різких рухів, друже, — сказав він. — Просто повертайся назад у номер і тримай руки нерухомо.

Я відійшов назад, не ворушачи руками.

— Не дивись із такою надією на двері, — мовив Енрайт, зачиняючи їх. — Я сказав офіціантові, що ти передумав... він уже пішов.

— Чи можна мені сісти? — запитав я. — Щось цих хвилювань стає занадто багато для мене.

Я сів, тримаючи руки на колінах, і почав вивчати його. Посмішка була незмінною. Холодний, стальний вираз його очей застерігав мене бути обережним. Він твердо тримав у руці пістолет, приціл якого був спрямований на цятку прямо у мене між очима.

— А ти кмітливий, — сказав Енрайт. — Ти навіть не знаєш, який ти до біса кмітливий. Ти зробив дещо, що мені не вдавалося зробити останні три тижні.

— І що ж це було? — запитав я.

— Ти знайшов Джефферсона. Я весь час розшукував цього сучого сина, навіть уже почав думати, що збожеволію. Тільки подумати, тебе мало не вбили за моїм наказом! А тобі вдалося врятуватись і знайти його...

— Я не вистежував вас, — сказав я. — Ви обов'язково мусите цілитись у мене своїм пістолетом? У мене і без того був до біса важкий день.

Усе ще тримаючи мене на прицілі, Енрайт пройшов далі в кімнату і сів у те саме крісло, у якому сиділа Стелла менше десяти хвилин тому.

— Не переживай за пістолет, — сказав він. — Доки не робитимеш різких рухів, доти не отримаєш кулі в голову. Що ти сказав копам?

— Чому ви гадаєте, що я узагалі їм що-небудь сказав?

— У тебе на хвості була моя людина з того моменту, як ти почав цікавитися віллою. Я запримітив тебе ще на катамарані. З тієї миті ми не спускали з тебе очей.

— Ми? Ви маєте на увазі цю організацію