Луїза Мей Олкотт - Маленькі чоловіки

Усім хотілося щось пожертвувати в музей. Навіть Сайлес приніс з дому опудало дикої кішки, яку він вполював ще в молодості. Щоправда, відтоді експонат неабияк поточила міль, зате жовті очі хижої тварини блищали, а зуби так натурально шкірились, що Тедді прямо затрясся, коли увійшов до музею, щоб покласти на вівтар храму науки свою найбільшу коштовність – кокон шовковичного хробака.

– Який чудовий музей! – вигукнув Джек. – Я навіть не думав, що в нас набереться стільки раритетів. Ми могли б заробити багато грошей, якби призначили плату за вхід.

– Це публічний безкоштовний музей, – заперечив пан Лорі так гаряче, що Джек прикусив язика й одразу пошкодував про свої слова. – А якщо хтось надумає займатися тут спекуляціями, то я накажу стерти своє ім’я над входом.

– Слухайте! Слухайте! – закричав пан Баер.

– Давай промову! Промову! – підтримала пані Джо.

– Не можу, я дуже сором’язливий. Говори сама – ти звикла до цього, – відповів пан Лорі й хотів відійти до вікна, але пані Джо міцно тримала його і, глянувши на дві дюжини брудних рук, сказала:

– Якби я мала виголосити промову, то вибрала б темою гігієнічні властивості мила, але ти як засновник музею повинен дати нам відповідні вказівки, а ми щосили тобі аплодуватимемо.

Зрозумівши, що нічого не поробиш, пан Лорі глянув на папугу, опудало якого висіло над його головою й наче надихнувшись його виглядом, сів на стіл і заговорив:

– Я можу сказати вам тільки одне, хлопчики: мені хотілося б, щоб цей музей приніс вам не тільки задоволення, але й користь. Недостатньо просто класти сюди рідкісні й красиві речі. Було б добре, якби ви читали про них, знали все, що їх стосується, і могли б точно й докладно відповісти, якщо хто-небудь звернеться до вас за роз’ясненнями. Я сам любив такі речі й був би радий послухати про них, бо вже забув майже все, що знав. Правда, й цього всього було небагато, чи не так, Джо? Ось Ден – знавець по цій частині. Призначте його завідувачем музею, а самі читайте по черзі, раз на тиждень, свої твори або розповідайте що-небудь про тварин, рослини й мінерали. Нам всім це принесе задоволення, а ви набудете корисних знань. Як, гадаєте, пане професоре?

– Мені дуже подобається твій план, і я допоможу хлопчикам всім, чим можу. Але їм для цього знадобляться спеціальні книжки, а в нас їх небагато, – відповів пан Баер, із задоволенням думаючи про лекції з геології – його улюбленої науки. – Нам слід було б завести цілу бібліотеку на цю тематику.

– А чи сподобалася тобі, Ден, книжка, яку я тобі подарував? – запитав пан Лорі, вказуючи на грубий том, що лежав на столі розгорнутим. – Чи буде вона тобі корисною?

– Так, дуже! В ній описується все, що мені хотілося б знати про комах. Я приніс її сюди, щоб прочитати, як краще наколювати метеликів. Вона не забрудниться – я обернув її в папір, – додав Ден, побоюючись, що пан Лорі може подумати, що він не береже подарунки.

– Дай-но мені її на хвилинку, – сказав пан Лорі. Вийнявши олівець, він написав на головній сторінці ім’я Дена й поставив книжку на одну з кутових полиць, де ще не було нічого, крім опудала якоїсь безхвостої птиці. – Це початок бібліотеки музею. Я розшукаю ще кілька книжок, а Ден триматиме їх у порядку. Де ті прекрасні книжки, які ми з тобою читали, Джо? Здається, «Мурашина архітектура» або щось на кшталт цього? Там були такі цікаві розповіді – про битви мурах, про бджіл з їхньою царицею, про цвіркунів, які проїдають дірки в сукнях і тих, хто п’є молоко, і про багато всього іншого.

– Вони вдома, на горищі. Я попрошу прислати їх, і ми вивчатимемо природознавство й писатимемо твори, – сказала пані Джо, готова з радістю взятися за будь-яку справу.

– А чи не буде нам дуже важко писати про такі речі? – запитав Нет, який дуже не любив твори.

– Спочатку – можливо, так, – сказала пані Баер, – але вам це скоро сподобається. Якщо вже такі твори здадуться вам важкими, то що б ви сказали, якби вам запропонували писати на тему, яку одного разу дали одній тринадцятирічній дівчинці: «Розмова між Фемістоклом Аристидом і Периклом про передбачуване присвоєння фондів Делоської конфедерації на прикрасу Афін»!

Хлопчики прийшли в жах від одних тільки довгих слів, а пан Баер і дядько Тедді розсміялися над безглуздістю теми.

– І що ж, вона написала-таки той твір? – з побожним захопленням запитав Демі.

– Так, написала. Але ви можете собі уявити, що це був за твір, хоч вона й вважалася здібною дівчинкою.

– Хотілося б мені його прочитати, – сказав пан Баер.

– Я, може, розшукаю його для тебе. Я вчилася з нею в одній школі, – відгукнулася пані Баер так лукаво, що всі зрозуміли, хто була ця дівчинка.

Почувши про таку жахливу тему, хлопчики примирилися з думкою писати про прості, знайомі речі, а ще краще – просто про них розповідати. Лекції було вирішено влаштовувати щосереди. Пан Баер обіцяв дати портфель для рукописів, а пані Баер оголосила, що з задоволенням прослухає весь курс.

Потім вся чесна компанія вирушила мити свої брудні руки, а пан Баер пішов за ними, намагаючись заспокоїти стривоженого Тедді, якому Томмі розповів, що вода аж кишить всякими невидимими істотами.

– Мені подобається твоя думка, Тедді, – сказала пані Джо, залишившись наодинці з паном Лорі, – але тільки не будь надто щедрий. Більшості моїх хлопчиків, як ти знаєш, доведеться згодом заробляти собі на хліб, і тому їм не слід звикати до розкоші.

– Постараюся, Джо, але дозволь мені самому трошки розважитись. Іноді мені страшно набридає займатися справами, і ніщо не освіжає мене так, як метушня й базікання з твоїми хлопцями. Мені дуже сподобався Ден. Він не дуже товариський, але в нього соколине око, і якщо тобі вдасться приручити його, це буде твоєю великою удачею.

– Як я рада, що ти так думаєш! Спасибі тобі за твою доброту до нього і, звичайно, за музей. Це буде для нього великою розвагою, поки він хворіє і не можна багато ходити, а також допоможе мені пом’якшити похмурий характер цього бідного хлопчика, а, може, й змусить його полюбити нас. Хто подав тобі таку прекрасну думку, Тедді? – запитала пані Баер, обернувшись, щоб ще раз поглянути на музей.

Лорі взяв обидві її руки у свої й подивився на неї так, що їй на очі навернулися сльози:

– Моя дорога Джо, я знаю, що значить для дитини залишитися