Джеймс С. А. Корі - Пробудження Левіафана

Називайте як хочете. То зараз цієї можливості більше немає. «Стар Ґелікс» – це Церера, частково Ганімед та ще декілька десятків складів на астероїдах. Залишите цю зону – і потрапите на ворожу територію.

– Але не АЗП, – відповів Міллер.

– У нас є ресурси зробити це правильно, – мовив Довс і кивнув. – Мао наша. «Скопулі» теж наш.

– «Скопулі» був наживкою, аби знищити «Кентербері», – заговорив детектив, – а «Кентербері» був наживкою, аби знищити «Доннаджер». То чому ж для всіх буде ліпше, аби ви закінчували справу, яку самі ж і почали?

– Ви вважаєте, що ми ядерним ударом знищили «Кентербері». АЗП проти найновішого марсіянського військового корабля?

– «Доннаджера» було витягнуто туди, де його легше атакувати. Поки він з флотом, то абордаж був неможливим.

Довс насупився:

– Це теорія змови, пане Міллер. Май ми змогу сховатися від марсіянських кораблів, то не програли б.

– Вам вистачило шість суден, аби дістати «Доннаджера».

– Ми не робили цього. Наш варіант – завантажити ядерними бомбами маленькі суденця під зав’язку і відправити їх як камікадзе. У нас вистачає ресурсів, але те, що сталося з «Доннаджером», не є частиною нашого плану.

Тишу порушував лише гул повітроочищувача. Міллер схрестив руки на грудях:

– Але… я не розумію. Якщо не АЗП це почали, то хто?

– Відповідь на це питання нам могла б дати Джульєтта Мао і екіпаж «Скопулі», – нарешті озвалася Шаддід. – Такі от питання, Міллере: хто та чому, та Боже підкажи, як це зупинити.

– І ви не бажаєте їх знайти? – запитав Міллер.

– Я не бажаю, аби їх знайшли ви, детективе. Навіть якщо ніхто краще за вас це не зробить.

Міллер покачав головою. Це зайшло дуже далеко. А з іншого боку, навіть те, що заходить дуже далеко, дає тобі інформацію.

– Я не продаюсь, – мовив він.

– А ти і не мусиш продаватися, – відповіла капітан. – Це не перемовини. Ми викликали тебе не для того, аби прохати про кляту послугу. Я твій босс. Я тобі наказую. Знаєш ці слова? Наказую. Тобі.

– Голден у нас, – повідомив Довс.

– Що? – запитав Міллер одночасно з Шаддід. – Ти не повинен про це говорити.

Довс підняв руку перед Шаддід у белтерському русі-ідіомі, що означав «Помовч». На здивування Міллера, Шаддід підкорилася.

– Голден у нас. Він та його команда не загинули, і вони вже чи скоро будуть в руках АЗП. Тепер розумієте, що я мав на увазі, коли казав, що можу продовжити розслідування, бо маю можливість це зробити? А ви не можете навіть розібратися з тим, куди поділися ваші спецзасоби.

Це був удар нижче пояса. Міллер перевів погляд на свої мєшти. Він порушив обіцянку, яку дав Довсу, і чоловік про це не згадував аж дотепер. Оперативникам АЗП однозначно плюс. І якщо на додачу Довс і справді має Голдена, то Міллерові шанси бути присутнім на допиті дорівнюють нулю. Тут заговорила Шаддід на подив м’яким голосом:

– Учора сталося три вбивства. Вісім складів винесли, можливо, одна й та сама група. На станції шестеро потрапили до лікарні зі спаленими кепським псевдогероїном нервами. Вся станція на вухах. Ти міг би зробити чимало гарних справ, Міллере. Йди і упіймай декількох поганців.

– Звісно, капітане, можете на мене розраховувати.

Масс чекала на нього біля столу. Руки навхрест, в очах такий само заклопотаний погляд, яким вона оглядала труп Дос Сантоса, прибитого до стіни.

– Залляли сала за шкіру? – запитала.

– Угу.

– Не бери близько до серця. Я обрала нам одне з убивств. Обліковцю середнього класу з Наобі-Шеарс знесли голову біля шинку. Виглядає прикольно.

Міллер дістав ручний термінал і перевірив первинну інформацію. Та серце було не на місці.

– Чуєш, Масс, маю питання до тебе.

– Давай.

– В тебе є справа, яку ти не хочеш розслідувати. Що ти зробиш?

Напарниця посміхнулась, підняла голову і знизала плечима:

– Я віддам її Рибі. У нас там, в дитячих злочинах, був собі один хлопчина. Якщо ми знали, що підозрюваний наш інформатор, то завжди передавали справу йому. Жодний з наших кротів ніколи так і не потрапив у халепу.

– Ага, – гмикнув Міллер.

– Для такого випадку я б порадила комусь узяти собі гівно-партнера. Я так робила, – вела далі Масс. – Ти в курсі. Хтось з кимось ніхто не хоче працювати? Поганий подих, людина-гівно чи будь-що ще, та йому потрібен напарник. Тож я обрала хлопця, що раніше був нівроку, але розвівся і почав зазирати в пляшку. Проте вважав себе бойовим. Поводився відповідно. Але цифри розкиття не кращі за інших. Віддала йому гівно-справу. Гівно-партнеру.

Міллер прикрив очі. В животі було неспокійно. Запитав:

– Що ти начудила?

– Щоб до тебе потрапити? – перепитала партнерка. – Один з босів запав на мене, і я його встрелила.

– Вляпалась.

– Дуже сильно. Та камон, Міллере. Ти не дурний. Ти ж в курсі.

Він був в курсі, що є клоуном у відділку. Хлопець, який колись був крутим, але вже не є. Насправді він не був в курсі. Відкрив очі. Масс не виглядала ані радісною, ані невдоволеною, ані задоволеною від своєї шпильки, ані розчарованою в ній. Це була просто робота. Чи мертвий, чи поранений, чи травмований. Її це не турбувало. Не турбуватися – так вона і проводила день.

– Мо, тобі не варто було в нього стріляти, – сказав детектив.

– О, ти не настільки поганий. В нього буле чорне волосся. Ненавиджу чорне волосся.

– Радий це чути. Ходімо наведемо трохи порядку.

***

– Ти п’яний, – мовив гівнюк.

– Йа к-коп, – відповів Міллер, перебираючи в повітрі пальцями, – так що не єби мені мізки.

– Я знаю, що ти коп. Ти три роки в мій бар ходиш. Це я, Гасіні. А ти п’яний, друже. Сильно і небезпечно п’яний.

Міллер озирнувся. Він точно був у «Синій жабі». Зовсім не пам’ятав, як сюди потрапив, але – вуаля, він тут. І цей гівнюк таки Гасіні.

– Я... – почав детектив, але забув, що хотів сказати.

– Давай, – Гасіні обійняв його за плечі, – це недалеко. Я доправлю тебе домів.

– Котра година? – уточнив Міллер.

– Пізно вже.

Слово мало глибоке значення. Пізно. Вже пізно. Всі варіанти уладнати справу якимось чином пройшли повз нього.