Оксана Іваненко - Тарасові шляхи

Фатіма швидко померла, а Сальху зробили нянею панночок.

Старий пан закохався в неї, оселив окремо від іншої прислуги, хотів одружитися з нею, та не міг він тоді розійтися з дружиною. Стара пані мовчки горювала...

За кілька років у Сальхи, яку охрестили і дали ім'я "Єлизавета", народився хлопчик. І раптом стара пані, всім на подив, усією душею прив'язалася до цього хлопчика. його взяли в панські покої; дорослі, заміжні вже дочки возилися з ним, виховували нарівні з своїми дітьми. Він був загальним улюбленцем. Отак він і ріс в якомусь дивному незрозумілому становищі. І син і не син. І панич і не панич. Довгий час він жив у своєї дорослої заміжньої сестри в Тулі. Сестра була освічена, любила літературу, театр, і це змалку прищепилося маленькому Жуковському. Вчився він не дуже добре, за цим мало хто стежив, але дуже любив читати і рано почав писати. Дванадцяти років написав п'єсу, яку поставили "на домашньому театрі".

Здається, все у нього було, але на душі завжди був сум, жаль і співчуття до рідної матері. Таке непевне становище і дивні відносини в родині зробили його чутливим, делікатним, трохи сентиментальним.

Це позначилося і на його творчості. В ній було стільки лірики, стільки душі і серця!

Тому-то він так чутливо ставився і до інших. Він наче заглядав у серце кожної людини і бачив найтонші нюанси кожного переживання. Він добре знав, що ці переживання не менш болючі, якщо не гостріші і важчі у людей знедолених, тільки не всім їх видно.

Змалку він звик лише в поезії виявляти свої переживання, а говорити намагався про все легко, жартівливо, спокійно... Особливо тепер, у статечному віці, він знав, що так треба поводитися з усіма, далекими від справжнього життя й людського горя. Але всі близькі знали, що за жартівливою легкою формою його листів, його розмов, криється добра душа, завжди готова на будь-який благородний вчинок.

Жуковський підійшов до свого "старого друга" — так він називав свій улюблений письмовий стіл.

Трохи порозмисливши, взяв перо і папір. Він мусив написати листа фрейліні двору — Юлії Федорівні Бара-новій. Жуковський сподівався на її допомогу. Жартівливий його тон часто обеззброював найсухіших людей, давав йому змогу говорити про найважливіші речі просто і безпосередньо, а придворні жінки були завжди в захопленні від його дотепності.

Він усміхнувся добродушно — хитруватою посмішкою— і написав спочатку назву свого послання.

"Історичний огляд благодійних вчинків Юлії Федорівни та різних інших обставин, курйозних подій і особливих різних штучок.

Твори Матвія".

Матвієм він жартома часто величав себе. Самими рисочками, як мала дитина, він намалював чоловіка, що мета кімнату, а вгорі, в хмарах, жіноче обличчя — і надписав: "Це Шевченко. Він каже про себе: "Хотілось би мені написати картину, а пан наказує мести кімнату". У нього в одній руці пензель, а в другій помело, і він у дуже скрутному становищі. Над ним у хмарах Юлія Федорівна".

Далі йшов у такому ж стилі зроблений малюнок, напис під яким пояснював його зміст: "Це Брюллов пише портрет з Жуковського. На обох лаврові вінки. Вона думає про себе: "Який цей Матвій красунь!" А Василь Андрійович, чуючи це, дякує в душі Юлії Федорівні і каже про себе: "Я, можливо, готовий бути і Максимом, і Дем'яном, і Трифоном, тільки б нам викупити Шевченка".— "Не турбуйся. Матюшо,— промовляє з хмар Юлія Федорівна, — ми викупимо Шевченка". А Шевченко, знай собі, мете кімнату. Але це в останній раз".

У таких малюночках і підписах він пише про все, що треба зробити. Юлія Федорівна повинна прискорити справу 8І збором грошей на лотерею.

"Юлія Федорівна тому так поспішає зібрати гроші, — пише він у примітці, — що Матвій незабаром поїде за кордон і мусить до від'їзду завершити цю справу. Дивна жінка ця Юлія Федорівна. Хто її не любить? Щасти їй боже, її дітям, і внукам, і правнукам. Матвій обіцяє з однією з її иравнучок потанцювати за її здоров'я качучу..."

Наприкінці листа зовсім кумедний малюнок:

"Це Шевченко і Жуковський обидва перекидаються від радості. А Юлія Федорівна благословляє їх з хмар".

Так, треба, щоб Юлія Федорівна поспішала. Жуковський знає, вона прочитає записку і скаже: Charmant! Цей незрівнянний Жуковський! Як мило, дотепно! Треба йому допомогти в цій справі якогось там Шевченка".

Опустивши руки на свого любимого "друга", Жуковський довго сидів мовчки і сумно дививсь у вікно.

Потрібні були швидше гроші. Дві тисячі п'ятсот карбованців. Ціна портрета.

Ціна людини, художника, таланту.

Жуковський запечатав своєю печаткою конверт, подзвонив. Увійшов камердинер.

— Треба якнайшвидше віднести цього листа пані Бара-новій у палац. А мені—одягатися. Я їду до Вієльгорського.

Будинок графа Михайла Юрійовича, на Михайловській площі недарма називали "маленьким храмом красних мистецтв у Росії". Він справді був своєрідною живою і багатогранною Академією мистецтв, а хазяїн її — сам композитор і великий знавець музики — другом найосвіченіших, найцікавіших людей того часу.

Він був у тому колі друзів Пушкіна, в якому читав поет уперше свого "Бориса Годунова". Він розказав поетові про один випадок під час повені в Петербурзі, і Олександр Сергійович поклав це оповідання в основу сюжету свого "Мідного вершника". Михайло Юрійович стояв коло ліжка Пушкіна з його найближчими друзями в останні хвилини його життя. Своїми людьми в будинку Вієльгорського були й Жуковський,