Оксана Іваненко - Тарасові шляхи

Сошенко ніколи не бачив його таким.

— Я підпалю пана, — казав той. — Я помщуся за себе і за всіх. Я заріжу його.

— Що ти, Тарасе, схаменись, заспокойся! — вмовляв його друг, сам украй схвильований. — Ти лише занапастиш своє життя...

— Воно нікому не потрібне, нікому! Навіщо я зустрівся з вами? Навіщо я вчуся, коли я не людина?

Він скочив з ліжка, схопив капелюх і кинувся до дверей.

— Прощавайте, Іване Максимовичу, не згадуйте лихом! — Тарасе! Постривай, Тарасе! —кричав йому Сошенко.

"Він близький до страшного діла, він може накласти на себе руки", і Іван Максимович сам побіг з дому.

Увечері він знайшов Тараса над Невою. Тарас сидів на перекинутому човні і дивився на кригу.

— Тарасе, слухай лишень мене! От тобі записка від Жуковського. Так, я бачив сьогодні Григоровича, я був у нього, після того, як ти втік від мене, мов божевільний. Він передав мені це зараз для тебе... Ну, от бачиш, потерпи ще трохи... Що пише тобі Жуковський?

— Дякую вам, Іване Максимовичу, — спробував усміхнутися Тарас. Його ніби трусила пропасниця, і зуб на зуб не міг потрапити.—Дякую святій людині Жуковському. Він, пише, що ще зовсім недовго і все буде гаразд.

— Ну, от бачиш. Ходім же додому! — умовляв Сошенко Тараса, як малу дитину.

— Ширяєв прислав Хтодота по мене, щоб уже повертався до нього... І знову в його артілі...

— Ні, ти ще підеш до мене. Ходім швиденько! Але Тарас ледве добрів до кімнати Сошенка.

— Що з тобою? Та ти зовсім хворий! Треба негайно лікаря!— заметушився Іван Максимович.

— Яка червона кімната... — уже в маренні раптом посміхнувся Тарас.

"Він марить брюлловською червоною кімнатою", збагнув Сошенко...

Вранці, коли Тараса оглянув лікар, довелося відправити його до лікарні на Літейному проспекті.

Сидячи на широкій канапі в своїй любимій позі, підгорнувши ноги, Василь Андрійович Жуковський був схожий на турецького пашу. Ще й до того попихкував тютюн з довгого-бурштинового чубука.

Він замислено дивився на зошит, який лежав коло нього. Зошит був увесь дрібно списаний, і в заголовку його стояло: "Життя художника".

Сумно було Василеві Андрійовичу перечитувати цього зошита. Цей твір написав на його прохання той бідолашний; юнак — Тарас Шевченко.

— Справжній "алмаз у кожусі", — сказав про нього Жуковський. — Як щиро описав він у цьому творі своє життя, свої поневіряння, свої прагнення і мрії.

А сьогодні заходив Григорович і казав:

— Він близький до самогубства. Молодий художник Сошенко, який бере гарячу участь у його долі, просто боїться за нього.

І тоді Жуковський написав юнакові коротеньку заспокійливу записку, а сам тепер обмірковував, як справді здійснити якнайшвидше визволення Тараса.

Великий Карл уже закінчив портрет. Граф Вієльгорський порадив улаштувати лотерею-аукціон, залучивши до цього осіб двору, з якими Жуковський, як учитель царських дітей, був близький.

Жуковський не вперше використовував своє становище і свій вплив славетного, любимого навіть "двором" поета на те, щоб поліпшити чиюсь долю, визволити когось з біди. Усім відомо було, як він завжди намагався заступитися перед царем за Пушкіна. Та не тільки для Пушкіна, свого близького любимого друга, міг вигадувати Жуковський різні способи заступництва, допомоги, на кожне нещастя він відгукувався всією своєю чутливою душею, особливо коли мова йшла про допомогу талантові.

Цей "алмаз у кожусі", кріпацький хлопець Тарас Шевченко схвилював його... Він мимоволі перенісся в далеке минуле, в своє дитинство...

Звичайно, воно ніяк не схоже було на дитинство Тараса — але, але...

... Панський маєток. Панський дім. Пан і пані Буніни, у них дорослі дочки. Усі люблять і пестять маленького Базіля — Васіньку. Панночки звуть його "братіком". Спочатку він не розуміє, чому матінкою він зве пані, потім старшу панночку-сестру,— а мамою, рідною мамою — жінку Єлизавету з красивим не російським обличчям, палкими, сумними, прекрасними очима. Ця жінка любить його найдужче від усіх, пристрасно пестить і завжди наказує любити і поважати все життя пані і панночок. Жінка ця наче не служниця в домі, у неї окремі покої, вона дивиться за господарством, але в присутності панів вона ніколи не сяде.

Її синок Васінька сидить за столом з усією панською родиною, а рідна мати Єлизавета, стоячи, слухає розпорядження.

Пан помер, коли Вася був маленьким. "Хлопець у справжньому жіночому монастирі", сміючися, каже хрещений батько Андрій Жуковський, якого хлопчик зве татом, але знає, що це не рідний тато. В домі — 15 жінок: пані, панночки, сестри, тітки, і всі пестять і доглядають ласкавого, здібного, чутливого хлопчика.

Трохи підрісши, він дізнається про дивну історію матері.

Під час війни з турками пан Бунін жартома сказав одному з своїх кріпаків, який ішов на війну: "Привези мені туркеню!" І кріпак точно виконав панське бажання. Він привіз двох молоденьких, дуже гарних туркень — Сальху і Фатіму. Обидві вони нудьгували, не могли звикнути до неволі, до морозів, до чужих людей...