Бернард Вербер - Її величність кішка

до першої-ліпшої клітки і не можу повірити власним очам.

— В них усіх є…

Піфагор не дає закінчити.

— Так, Бастет, саме тут наді мною проводили експерименти, саме тут мені пробивали череп, щоб підключити мозок до комп’ютера.

Раптом вмикається світло. Заходить сивочолий Філіп і бачить нас.

Він наводить зброю спершу на мене, потім на Піфагора. Після короткого вагання голосно зітхає, ховає в кишеню револьвер і виймає навушник-перекладач Наталі. Говорить із Піфагором, а той перекладає мені:

— Він каже, що відразу впізнав мене, я був першим котом, якому тут провели операцію. Коли він помітив мене на інфрачервоних камерах, то пішов за мною.

Філіп сідає і знову зітхає.

Філіп говорить, Піфагор перекладає.

— Після першої операції вони далі «продукували» тварин із приймачами: не лише котів з Третім Оком, але й мавп, пацюків, кроликів, свиней, собак і навіть одного коня.

Він опускає голову.

— Але все пішло шкереберть. Людські знання нашкодили тваринам.

— Вони збожеволіли?

— Життя в лабораторії стало нестерпним. Спочатку вони були занадто агресивні. Деяким навіть вдалося втекти. Потім науковці посилили охорону, зміцнили у клітках грати й замки.

Тварини в клітках почули нас і почали шуміти. Мабуть, вони розуміли нашу розмову.

— І Тамерлан був серед втікачів?

Піфагор перекладає, Філіп ствердно киває.

То, значить, звідси все й почалося. Віварій, у якому над тваринами ставили нечувані досліди.

Я перетравлюю інформацію, але не насмілююсь озвучити ідею, яка не дає мені спокою. І тут раптом нявчання саме виривається з мене, я не можу стриматись.

— Будь ласка, встановіть мені Трете Око!

— Скажи, що ти жартуєш.

— Ні, я серйозно. Спитай у Філіпа, чи він може просвердлити й мені дірку в черепі та встановити електроприймач?

У Піфагора аж вуха настовбурчились.

— Ти впевнена? Мушу попередити, це незвичайний досвід.

— Так, я хочу бути такою, як ти, хочу отримати доступ до людських знань. Може, нам вдасться підключатись через USB-кабель і краще розуміти одне одного.

Піфагор передає моє прохання чоловікові в білій сорочці. Після палкої розмови Філіп Сарфаті уважно дивиться на мене і, здається, погоджується.

— Він це зробить, але хоче впевнитися, що ти не дорікатимеш йому, коли зможеш говорити.

Та за кого він мене має! Хіба я істеричка? Чи дурепа? Від мене чекають такої поведінки, бо я самиця. Але я знаю, чого хочу. Коли я прошу про щось, то усвідомлюю і приймаю всі наслідки.

Я впевнено нявчу:

— Я ХОЧУ ТРЕТЄ ОКО!

Операція відбувається наступного дня в обід.

Філіп — головний хірург. Йому допомагають Роман та Наталі, яка добре мене знає, тому захотіла бути присутньою під час операції.

Філіп Сарфаті просить їх стежити за апаратами і при потребі подавати йому інструменти. Кожен його рух чіткий і вивірений, неначе він робив таке вже багато разів.

Я прив’язана до коркової дошки, голова у пластиковому ветеринарному комірі. Роман зголив мені шерсть на голові у тому місці, де проведуть втручання. Філіп вставляє мені в рот шланг і проколює товстою металевою голкою тонку шкіру на лапі. Це трохи боляче.

Мене переповнюють емоції.

Нарешті в мене буде Третє Око!

— Заспокойся, — шепоче Піфагор.

Кумедно, ця фраза завжди справляє ефект, протилежний до очікуваного.

У мене тіпається праве вухо: його пронизує переривчастий спазм, задня лапа тремтить.

Піфагор торкає мене носом і лиже мені чоло:

— У людей є вислів для опису стану перед важливими подіями — «сценічне хвилювання».

Філіп бере якусь пляшку, гострий запах алкоголю щипає мені носа.

— У мене немає сценічного хвилювання.

Я брешу, моє тіло знову пронизує трем.

Наталі гладить мені пальцем підборіддя проти шерсті. Вона хоче заспокоїти мене, але я все одно переживаю і з нетерпінням чекаю розширення своєї свідомості.

— Не бійся, — каже сіамець.

Він починає нервувати мене своїми дурнуватими словами. Я не думала про страх, поки він не вселив його в мене…

Фраза «Не бійся» для нагнітання паніки ще гірша, ніж «Заспокойся».

Філіп одягає гумові рукавиці та вмикає купу приладів, призначених для пиляння, різання і бурування.

О, варто пам’ятати, що Піфагор проходив через це, а він ще той пестунчик.

Філіп натискає на шприц, у прозорому шлангу тече рожева рідина до моєї лапи.

Все добре. Все буде добре. Буде трошки неприємно на початку, але це мине і моє життя зміниться на краще.

Я — важлива пішаниця в наукових дослідженнях, я погодилася провести на собі операцію, яка не завжди проходила успішно. Хоч я матиму Третє Око вже після Піфагора, все одно буду першопроходицею. Не можу дочекатися і надзвичайно пишаюся собою. Я зможу краще розуміти світ навколо. Я зможу розмовляти зі своєю служницею.

Я як Фелікс у його ракеті.

Різниця полягає в тому, що мені треба буде дійти до кінця. Наркоз вже мав подіяти, але, мабуть, мені вкололи замалу дозу, або Філіп зарано взявся за роботу, бо я бачу, чую і відчуваю, як до мого чола наближається свердло.

Коли метал торкається кістки, весь мій череп починає трясти. Смердить паленим, мені хочеться кричати, але я міцно зціплюю зуби.

Мені не страшно. Я першопроходиця.

До того ж, як казала моя матуся: «Хто не ризикує, той не їсть індички».

Нарешті анестезія подіяла.

40. Вчені, які ставили досліди на собі

Вчені не завжди бувають обережні та завбачливі. Деякі вчені, коли не вистачало відважних і витривалих піддослідних, проводили експерименти на собі. Ось кілька прикладів. Вразливим краще не читати!

У 1672 році англійський фізик Ісаак Ньютон, який прославився відкриттям закону всесвітньої гравітації, хотів зрозуміти принципи роботи людського ока. З цією метою він проколов собі очне яблуко аж до задньої оболонки тонкою дерев’яною голкою. Почав крутитись і помітив, що в нього в очах з’являються кольорові кола.

У 1800 році німецький фізик Йоганн Вільгельм Ріттер, винахідник ультрафіолету, хотів зрозуміти вплив електроенергії на тіло. Він вдарив струмом собі язик і зауважив, що залишається гіркий післясмак; потім він зробив те саме з очима і сказав, що в очах стояли кольорові хмари; потім випробував дію струму на статевий орган і, судячи з його слів, йому сподобалось, він був не проти «одружитися з електричною батарейкою». Він поступово збільшував потужність і час дії струму для поглиблення експерименту, поки не почалися мігрені, нудота, згодом йому паралізувало кінцівки. Він помер у віці тридцяти трьох років.

Коли у 1802 році вирувала епідемія жовтої лихоманки, що в 1793-му забрала п’ять тисяч життів у Філадельфії, американець, студент медичного факультету Стаббінс Фірс хотів довести, що ця хвороба не передається від людини до людини. Задля цього