Бернард Вербер - Її величність кішка

він не лише зробив собі надрізи на руках та ввів туди блювотиння хворого на жовту лихоманку, а ще й вдихав випари для певності. Експеримент довів, що Фірс правий, він вижив, а через вісімдесят років було встановлено, що хворобу переносять комарі.

У 1921 році американський хірург Еван О'Ніл Кейн сам собі видалив апендицит: він ввів собі анестетик місцевої дії і, на очах у приголомшених асистентів, зробив скальпелем розріз на животі. Виступили його нутрощі, деякі медсестри почали панікувати, але він все повернув на місце і спокійно продовжив операцію, і навіть зумів заспокоїти схвильованих глядачів. Кейн прославився завдяки самохірургії. У 1932 році у віці сімдесяти років він вирішив повторити операцію і видалити собі пахову грижу. На цей раз операція була набагато складніша і більш ризикована, але й під час неї він жартував з медсестрами. Через три місяці він помер від пневмонії.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

41. Вічко в черепі

Пече

Я прокинулась, і мені здається, наче мене вкусив у чоло велетенський щур.

Болить голова.

Коли дія анестезії закінчується, повертається гострий біль, він пронизує мене до кінчиків пазурів на задніх лапах. В моїх венах ніби тече розпечена лава.

Який біс мене смикнув, навіщо я це зробила?

Мені завжди хочеться всього надміру, а це створює зайві проблеми. От завжди я так.

Може, настав час керуватись розумом, а не ірраціональними імпульсами?

Піфагор підходить і шепоче:

— Як ти?

— Погано.

— Треба було попередити, що це боляче. Але я хотів розділити з тобою цей досвід.

Пластир заважає мені, я пробую зірвати його кігтями. Піфагор стримує мене:

— Ні, не роби цього.

— Мене дратує чужорідне тіло на голові.

Дивлюся на себе в люстро. Вигляд у мене жахливий, Роман зголив усю шерсть навколо місця операції! Моя голова наполовину така, як у сфінкса!

Я різким рухом зриваю пластир і мене лякає те, що я бачу. На чолі поміж очима — ідеальне квадратне вічко, хоча й менше за Піфагорове, бо це мікро-USB.

Навколо нього — суха шкіра і дрібні ранки. Роман змащує їх маззю, наклеює чистий пластир і дає таблетки, які я ковтаю без зайвих запитань.

Наталі дивиться на мене і муркоче щось людською мовою, мабуть, хвалить мене, бо постійно вимовляє моє ім’я.

Починається період реабілітації. Мені не терпиться випробувати можливості мого стражденного Третього Ока. Минають години, дні, тижні.

Я вже можу їсти кашу, стояти на чотирьох лапах, починаю ходити.

Гострий біль у чолі втихомирюється і стає стерпним без знеболення.

Ще один день відпочинку, і я — як нова копійка.

Гуляю університетським кампусом з пов’язкою на голові. Обожнюю це місце.

Часом люди в білих сорочках вітають і гладять мене (Наталі, мабуть, сказала їм, що мені це подобається). За звичайних обставин я б потерлась чолом у відповідь, щоб залишити свій запах, але тепер це місце таке чутливе, що я й не мрію про це.

Нарешті настає великий день: день перевірки мого Третього Ока.

Це відбувається в кабінеті професора Філіпа Сарфаті. Я сиджу по-людськи в кріслі якраз під мій зріст. Мене прив’язують ременем на той випадок, якщо схоплять судоми.

Рука Філіпа наближається. У ній — накопичувач, він під’єднає його до вічка в мене на чолі.

— Побачиш, це не боляче, — заспокоює Піфагор.

Дивно, але мені пригадується мій перший раз. Я відчула, як у мене входить стороннє тіло. Спершу мені страшно, а потім я заспокоююсь і розумію, що подібне відчуття вже колись було…

Сивочолий під’єднує інший накопичувач кабелем до комп’ютера та щось набирає на клавіатурі.

— Заплющ очі, — радить сіамець.

Я так і роблю. Спочатку не відбувається нічого надзвичайного: я бачу лише червоне світло крізь повіки. Потім моє зорове поле зненацька заповнює білий прямокутник. По центру написано якесь слово, здається, людською мовою.

Від подиву я широко розплющую очі.

Філіп кладе мені на повіки примочки, щоб я більше так не робила.

В мене перед очима знову білий прямокутник. Я чую голос Піфагора.

— Це логотип пошукового сервісу. За замовчуванням встановлено «Гугл», оскільки він найпопулярніший. Тепер знайди маленьку чорну стрілку.

— Бачу.

— Чудово. Ми бачимо на екрані зовнішнього керування те саме, що й ти.

— І що далі?

— Спробуй посунути її знизу вверх силою думки.

Я зосереджуюсь і пробую раз за разом, але стрілка непорушно стоїть на місці.

— Переведи погляд за повіки, так, ніби це ти йдеш за стрілкою, — радить Піфагор.

Спрацювало. Нарешті трикутник посувається вліво, підкоряючись силі думки.

— Браво! — вигукує Піфагор. — Ти щойно зробила чудове поперечне сканування. Тепер спробуй посунути стрілку згори донизу.

Тепер, коли я знаю, що це можливо, рухати стрілкою набагато легше. Я помічаю, що коли стрілку навести на певні частини екрана, то вона перетворюється на людську руку із зігнутими пальцями.

— Зараз я покажу тобі, як цим керувати, — каже вчитель.

У моєму зоровому полі з’являється друга стрілка червоного кольору.

— Друга стрілка — це я. Я під’єднаний до того самого комп’ютера, Що й ти. Стеж за моїми діями.

Він наводить червону мишку на програму під назвою «HUMAN/ CAT-TRANSLATOR».

З’являються два вікна. На нижньому намальована котяча голова. На верхньому — людська.

— Пронявчи щось, — пропонує він.

Я помічаю, що лінія коливається в унісон із моїм нявчанням. Внизу, в другому вікні, теж починає рухатись лінія. Потім я чую нявчання безпосередньо в голові.

— Вітаю, Бастет, це я, Наталі.

НЕВЖЕ ЦЕ ВОНА?

— Так, Бастет, повір, це я, Наталі.

Вона «почула» мої думки?

Я зніяковіло бурмочу:

— П… привіт…

Я розумію, що зараз історичний момент.

Я РОЗМОВЛЯЮ З ЛЮДИНОЮ ТАК, НІБИ З КОТОМ. ВОНА МЕНЕ ПРЕКРАСНО РОЗУМІЄ ТАК, НІБИ Я — ЛЮДИНА.

Мене охоплює нове відчуття (мабуть, це чиста втіха кожного першовідкривача чи винахідника після вдалого експерименту).

Я РОЗМОВЛЯЮ ЗІ СВОЄЮ ЛЮДИНОЮ!

Вона лагідно каже:

— Відколи ми знайомі, мені завжди хотілося, щоб ти мала Третє Око і могла говорити зі мною…

Вона говорить до мене на ти? Гаразд, треба перебороти емоції і сказати щось у відповідь:

— Я глибоко вражена, здається, ніби в голові нявчить кішка, а не ви, Наталі.

— Мене теж переповнюють емоції, Бастет, ти розмовляєш, як людина.

Вона знов «тикає» мені. Не хочу, щоб вона ставилась до мене по-панібратськи. Як-не-як, вона лише моя служниця.

— Давня мрія втілилась у життя. Ви навіть не уявляєте, скільки разів я хотіла поговорити з вами й дати чіткі інструкції, щоб мій обід був поданий вчасно, а двері були відчинені.

— Я дуже рада, що ти