Жослін Сосьє - Шахтоємці, Жослін Сосьє

білі блузки із коледжу, а ще капелюшок місіс МакДаґл, пам’ятаєш його? Капелюшок із плюмажем, який ти знайшла на дні шафи, за стосом старих каталогів. Ти засунула капелюшок і решту речей до коричневих пакетів, що начебто мали скласти враження багажу Анжели та бути доказом її від’їзду. «З її власної волі і без повернення», — пригадуєш, як ти казала? Я не забула жодного слова! «Урятувати родину. Рятувати родину!» Мали з’явитися вахлаки, поліція, сором, в’язниця, біль, мама цього не пережила б, жоден із нас не пережив би ... Тож ми мали бути сильними, сильнішими за наволоч, яка мала на нас напосісти, сильнішими за всіх. Слід було завадити іншим змести нас, мов сміття. Усе це — твої слова.

Я була пригнічена, вирватися з-під влади її слів не мала сил. А вона дедалі ходила довкола, мов розлючений звір у пастці, ходила кімнатами, збираючи все, що могло належати Анжелі і стало би мені за багаж іще до того, як на горі оговталися б від вибуху і прийшли б сюди, оповиті ненавистю селюків, не тямлячи себе від розпачу. «Треба зібратися з духом і постати перед ними». Її голос ні на мить не відпускав мене.

Здавалося, минула вічність. Я летіла за Анжелою, мені кортіло пірнути у світло, яке охопило її душу — і більше ніколи не повертатися до життя.

Не має сенсу розповідати те, що сталося потім — прочитати це можна в кожній парі прикутих до мене очей. Легенька квітаста сукня у глибині старого авта. Сукня тремтить, тріпотить, повітря аж стогне від спеки, на вустах грає квола усмішка — і вони бачать, як вона зникає у хмарі пилу. Джеронімо не відводить від нею погляду аж до критого мосту. Він знає, що доведеться ще раз зустрітися з моїм поглядом. Емільєн схиляє голову. Це більше за його сили.

— Як ти і радила, я повернулася через ліс. У штанях і сорочці.

Діва здавалася знищеною. Увесь задум, усе, що вона влаштувала й побудувала, найбільше творіння її життя, її подвиг заради порятунку родини — усе полетіло шкереберть. Більше не залишилося таємниць, потреба у сторожисі на фортечних мурах відпала. Діва розсипалася на купку суперечливих почуттів.

Невже вона думала, що я тільки для неї всі ці роки зберігатиму душу Анжели, що вимагала визнання?! Стіни вдома стікали її сльозами. Важка, дотична, невідступна присутність, що живилася мовчанкою і заповнювала наші ночі. Уже ніхто не схилявся вночі над нашими снами. Безтілесна Анжела, позбавлена пут часу, де оселилося її тіло, усією гіркотою зболілої душі розчавлювала нас.

Я й року не витримала в тому будинку. Лише коли залишила його, змогла розправити крила й помчати назустріч Анжелі.

Я дала собі слово, що більше ніхто й ніколи не примусить мене вдавати Анжелу. Карнавал у авті Емільєна, поки моя душа ще блукала завалами шахти в пошуках Анжели, поки жах оповивав мій мозок... я в яскравій квітастій сукні на задньому сидінні, така жива, здорова, усміхнена — і вона, розчавлена під тоннами скель... гидка комедія, яку мене примусили грати аж до критого мосту... о, Анжело! Чи пробачиш ти мені колись це?!

У гайку, повертаючись, я поклялася, що більше ніхто не примусить мене являти Анжелину усмішку на моїх вустах.

Діва відчула це, коли в холі готелю наші погляди перетнулися. Зрозуміла, що вже ніщо не присилує мене повернути диво. Лише в Канґіксуджуаку, у тиші тривалих самотніх прогулянок Анжелина усмішка спалахувала на дні моєї душі.

Тепер усе сказано, дух у кожному з нас може спочити з миром, і я повертаюся до прогулянок уздовж бухти, повертаюся до Ноя, його м’яких і округлих рук на моїх плечах, до його теплих пальців і наших неголосних розмов. Годі вже, покладемо край цьому врученню, хай тато нарешті отримає медаль, і я порину у спокій днів із коханим.

— Ти нам сказала не все... — втрутився раптом Тентен, ніби прочитавши мої думки.

Він стояв у кутку в протилежному боці кімнати, поруч із велетенським філодендроном, який наполовину його затуляв. Важко було роздивитися його довготелесу поставу й розхристану кучму, за якою його завжди впізнавали. Та всі в залі зрозуміли, що висловився саме Тентен. Усі впізнали його невеселий і теплий голос.

Натовп, який затуляв батьків, розійшовся. Поки я вела свою розповідь, то помічала їхні погляди й жести — важкі й безладні. Поволі вони відривались одне від одного і розходилися по кутках.

У центрі кімнати залишилися тільки двоє стареньких, які міцно трималися за руки.

— Ти нам сказала не все, — повторив Тентен уже впевненіше.

Йому на допомогу з іншого кінця кімнати прийшов Джеронімо.

— Його правда. Не все сказала. Є ще одне запитання, відповідь на яке ми маємо почути.

І він підійшов до мене майже загрозливою ходою — так він завжди умів переконувати.

— Що Анжела того дня робила на шахті?

Запитання пролунало з-за його спини — не знаю, від кого.

Мов відлуння, що дрібнилося до безкінечності, я чула, як відбивалося запитання об стінки думок — це гудіння заповнило голови, і я почула обурений хор голосів: ніхто не знав, що того дня Анжела робила в шахті. Як це можливо?! Невже ніхто досі не зрозумів?!

І поки я мирилася з думкою, що мені доведеться розповісти, пояснити, повідомити їм правду про Анжелу, мелодійний голос тата пролунав серед тиші кімнати і звернувся до постаті, яка так і не вийшла із захисної тіні філодендрона.

— Джастіне, може, ти теж скажеш нам, що робив того дня у шахті?

Тентен вийшов з-під листя і поділився з нами складною, заплутаною історією про шашки динаміту й невимовні почуття.

— Я не пам’ятаю, яким був до того дня. Хлопчиськом, яких багато, можливо, цілком щасливим і вільним. Та після того почалися безсонні ночі, позбавлені сонця дні — я не знав, як мені жити. Учився наново. Жити заради інших, не заради себе — для себе я вже не живу. Коли спускався до шахти, я не думав ні про що. Навіть про небезпеку. Просто хотів, аби добре бухнуло — оце й усе...

Джеронімо встрявав, коли Тентен плутався, вагався щодо деталей, Джеронімо пояснював і винуватив себе, Тентен обурювався, заперечував, щоби той брав на себе всю провину. Я слухала в піввуха. Тепер їхня історія не мала жодного значення. Хто заклав роковий заряд? Де пролунав вибух, який забрав Анжелине життя? У колодязі шахти? Біля центральної колони? Хіба це важливо, коли ніхто так і не збагнув вчинку Анжели, нікому не відомо, що саме привело її на шахту, що