Джордж Орвелл - Донька пастора

підступні пронози, стримані й вічно насторожені пані у золотих пенсне, нерішучі й метушливі сповідниці вегетеріанства та завсідниці спіритичних сеансів. І всі як одна, товсті й худі, безпристрасні й турботливі, реагували однаковісінько: впускали у дім, вислуховували її прохання, критично оглядали з ніг до голови, засипали неприємними, іноді відверто образливими запитаннями і — відмовляли.

Будь-хто з таким-сяким досвідом сказав би їй, що так воно і буде. У її ситуації марно було сподіватися, що хтось ризикне її найняти. Проти неї грали подертий одяг і відсутність рекомендацій, а освіченість, якої вона не вміла приховати, ставили остаточний хрест навіть на тих шансах, що в неї могли б бути. Волоцюги, кокні та збирачі хмелю не звертали уваги на її манеру говорити, але домогосподарки з лондонського передмістя одразу це помічали, і їх це відлякувало так само, як домовласниць відлякувала відсутність багажу. Щойно вони впізнавали у ній освічену дівчину з вищого класу, гру, вважай, було програно. Дороті вже навіть звикла, що, варто їй було розтулити рота, як у їхніх очах спалахувала вражена цікавість і вони ковзали допитливим поглядом від її обличчя до зранених рук, а від рук до латок на спідниці. Деякі з жінок так прямо і запитували її, як так сталося, що дівчина її становища шукає роботу служниці. Хмикали, мовляв, не інакше як «потрапила в скруту», себто народила без чоловіка, і, роз’ятривши душу ще десятком запитань, спроваджували від гріха подалі.

Як тільки у Дороті з’явилася адреса, вона знову написала батькові, і коли на третій день так і не отримала відповіді, написала ще раз, цього разу вже у цілковитому відчаї. То був її п’ятий лист. Вона писала, що помре з голоду, якщо тато якомога швидше не надішле їй грошей. У неї заледве лишався час, щоб отримати відповідь, перш ніж спливе тиждень у «Мері» і її виженуть на вулицю за несплату оренди.

А тим часом вона продовжувала марні пошуки роботи, поки її заощадження невпинно танули зі швидкістю шилінг за день — цієї суми було достатньо, щоб не віддати Богові душу, але недостатньо, щоб угамувати голод. Дороті уже й не сподівалася, що батько їй чимось допоможе. І, як не дивно, хоч вона з кожним днем все гостріше відчувала голод, а її шанси знайти роботу ставали все мізернішими, паніка, яка була охопила її попервах, ущухла і їй на зміну прийшла приречена байдужість. Так, Дороті страждала, але вже не боялася. Підземний світ, у який вона скочувалася, зблизька видавався не таким жахливим.

Осінні дні, хоч усе ще ясні, ставали щораз холоднішими. Щодня сонце, продовжуючи заздалегідь програну битву із зимою, трохи пізніше, ніж день перед тим, пробивалося крізь ранковий туман, щоб забарвити дахи будинків у бліді акварельні барви. Дороті весь день проводила на вулиці або в бібліотеці, повертаючись до «Мері» лише ночувати, і тоді завжди про всяк випадок підпирала ліжком двері. Вона уже збагнула, що «Мері» не була борделем — у Лондоні таке було рідкістю, — але відомим кублом проституток. Саме тому тут і дерли по десять шилінгів на тиждень за комірчину, не варту й п’яти. По старій Мері (вона не була власницею будинку, а лише управителькою) було видно, що вона й сама свого часу промишляла проституцією. Якщо ви жили у такому місці, то навіть в очах мешканців Ламбет-Кат опускалися на самісіньке дно. Жінки зневажливо пирхали, коли ви проходили повз, а чоловіки виявляли до вас вульгарний інтерес. Гіршим за всіх був єврей, що жив на розі, власник «Першокласних штанів». Кремезний молодик років тридцяти з круглими рум’яними щоками і чорним каракулевим волоссям, він по дванадцять годин на день стовбичив на тротуарі перед своєю крамничкою, на повні груди горланив, що дешевших штанів не знайти у всьому Лондоні, і нахабно перепиняв дорогу перехожим. Варто вам було завагатися бодай на секунду, як він хапав вас за руку і силою заштовхував до магазину. А коли ви опинялися всередині, його поведінка ставала вже ледь не загрозливою. Якщо ви, не дай Боже, зневажливо відгукувалися про його штани, він тут же пропонував вирішити суперечку кулаками, і багато слабкодухих людей купували ті штани просто зі страху. Та хоч яким зайнятим він був, єврей завжди краєм ока стежив за «пташками», як він їх називав; і, схоже, Дороті йому особливо припала до душі. Він збагнув, що вона не повія, але розміркував, що, оскільки та живе у «Мері», то рано чи пізно все одно до цього докотиться. Він аж облизувався від однієї думки про це. Побачивши, що Дороті йшла провулком, обов’язково ставав на розі, випинав широкі груди, запитливо дивився на неї чорним розпусним оком (мовляв, «ну що, вже дозріла?») і, коли вона проходила повз, делікатно щипав за зад.

Останнього ранку оплаченого тижня у «Мері» Дороті зійшла униз і зі слабкою надією подивилася на грифельну дошку у коридорі, де крейдою записувалися імена людей, яким надійшла кореспонденція. Для «Еллен Міллборо» листів не було. Ну що ж, чому бути, того не минути: залишалася лише вулиця. Дороті навіть на думку не спало вчинити так, як зробили б на її місці інші дівчата — розповісти жалісливу байку і упрохати дозволити їй переночувати ще бодай одну ніч безплатно. Дороті просто вийшла з будинку і пішла геть, їй навіть забракло духу сказати Мері, що вона йде.

У неї не було аніякісінького плану. Якщо не брати до уваги пів години на обід, коли вона витратила три зі своїх останніх чотирьох пенні на хліб з маргарином і чай, Дороті весь день провела у громадській бібліотеці, читаючи щотижневі газети. Вранці вона читала «Нотатки перукаря», а після обіду — «Розведення птахів». Це все, чим їй вдалося розжитися, бо у бібліотеці завжди було так багато гультіпак, що за газети доводилося поборотися. Ці два тижневики вона прочитала від початку до кінця, не пропускаючи навіть оголошень. З головою занурилась у такі деталі, як «Тонкощі використання французьких бритв», «Негігієнічність електричних щіток для волосся» та «Користь зерен ріпака для хвилястих папуг». На більше просто не була здатна. Дороті перебувала у дивному летаргійному стані, коли легше було розмірковувати про французькі бритви, аніж задумуватися над своїм жалюгідним становищем. Страху більше не відчувала. Про майбутнє не думала; та що там, навіть далі вечора не сміла загадувати. Її чекала ніч на вулиці; це все, що вона знала, але й цим не особливо переймалася. А поки що у неї були «Нотатки перукаря» та «Розведення птахів», і вони