Леся Найденко - Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко

Глава 19

Дорога додому була довгою і важкою. Я горлала сумні пісні, зупинялась на заправках та пила солодку каву з пончиками в надії покращити свій настрій, заробила штраф за перевищення швидкості й накричала на бабцю, яка перлась на червоне. Хотілося нарешті зайти у свою квартиру, лягти в ліжечко та, обіймаючи собаку, заснути. Тому, коли я нарешті побачила рідне повір’я на серці стало трохи спокійніше.

Єгор таки виконав мій наказ. Квартиранти з’їхали. Я узяла Манюню на руки й пішла до сусідки, в якої був запасний комплект ключів. Собака впиралась лапами, бо життя у чотирьох стінах у її плани не входило, але я була впевнена, що вона адаптується. Відведу її грумера, а сама сходжу в салон краси. Станемо доглянутими міськими сучками, будемо гуляти у парку і насолоджуватись життям.

Марія Федорівна відчинила двері та довго роздивлялась мене, наче не впізнавала.

- Таню... – промовила вона з сумом. – Що з тобою трапилося?

Невже я виглядала настільки погано? Окей, понад десять зайвих кіло. Волосся, як солома. Опухле від сліз обличчя. Плями джему з пончика, що капнув на куртку, і собача шерсть, як приправа зверху. А так нічого страшного. Це все та ж сама я.

- Все нормально, - видушила посмішку. – Можна мені ключі?

- Так, звісно.

Шаркаю капцями, жіночка пішла ритись у шухляді. Манюня з недовірою стежила за кожним її рухом.

- Не бійся, - заспокоїла я її. – Це друг.

Хоча слово «друг» тепер сприймалося як синонім «підстава». Он з Мацицьком вже додружилась до скандалу. Цікаво, чи зміг він пояснити Єгору, що я не винна? Хоч би там не повбивали одне одного... А з рештою, прочуханка не завадила б обом.

- Заходь якщо що, - Федорівна простягнула ключі. – Поговоримо. В мене є карпатський чай, для інтоксикації...

- Добре, - кивнула я, хоча така турбота була дещо неприємною для мене.

Ще пару хвилин, і я нарешті опинилась у рідних стінах. Шок. Відразу захотілося написали заяву до РАГСу про розлучення зі своїм чоловіком. Реально. Побачене стало ножем у серце. Моя квартирка. Мій простір, де кожен сантиметр був наповнений любов’ю та спогадами. Я з таким третепетом підбирала шпалери, замовляла меблі за власним дизайном, прикрашала стіни картинами, які привезла з Італії... А тепер все це спаплюжили квартиранти! Не знаю, може вони були адекватними до того, як Єгор передчасно випхав їх із житла, але тепер я стояла посеред великого двокімнатного смітника. Недопалки, брудний посуд, сморід, зім’ята постіль... Мені було гидко навіть торкатися її.

Манюня відшукала на підлозі шматочок печива й узялась його гризти. Напевно, заїдала стрес. Мені такий метод не допомагав. Нерви все одно були на межі. Я розуміла, якщо не виплесну свої емоції, то просто лусну. Вирішила поділитися ними з коханим.

Набрала Єгора. Поки слухала гудки, розчистила місце, де можна було б присісти.

- Доїхала? – без особливої цікавості запитав той.

- Так! І знаєш, що?

- Що?

- Твої орендарі обгидили мою квартиру. Тут цілий день прибирати треба!

- Матимеш, чим зайнятися.

- Взагалі-то я розраховувала, що ти бодай вибачишся.

- Я просив пробачення. Але тоді ти була з будуна і не розчула. Менше пити треба.

Мене аж перекосило від злості.

- Я не пила, поки не вийшла за тебе!

- Як шкода, що шлюб зі мною спаскудив тобі життя, - хмикнув Єгор.

- Мені теж, - і щоб зробити йому боляче, додала: - Я не хочу продовжувати у тому ж дусі. Твої речі вишлю поштою.

Єгор замовчав. Йому знадобилося трохи часу, щоб перетравити почуте.

- Гаразд, - промовив згодом. – Дякую.

І кинув слухавку.

Мені було так погано, що не передати словами. Повне розчарування у собі та людях. І в собаці, дідько, теж: та подавилась недоїдком та наблювала на килим. Що ж, здається, я опинилася на дні. Саме час брати себе в руки та починати життя з чистого аркуша.

Зробила глибокий вдих, видих. Закотила рукави.

- Сьогодні прибиратиму, а завтра почну шукати роботу. А ти, - звернулась до Манюні. – Більше не їж усіляку гидоту! Переходимо на правильне харчування.

Квартиру я видраїла до блиску. Навіть не помітила, як пролетів день. Потім згадала, що маю вигуляти собаку. Захопивши з собою сміттєві мішки, ми з Манюнею пішли на вулицю. Я була настільки затуркана, що побачивши машину Єгора біля дому, подумала наче він приїхав миритися. Дурко, це ж я на ній у Вінницю повернулась!

Викинула сміття, відпустила Манюню побігати, а сама поглянула на ту автівку іншим поглядом. Хм... Якщо Єгор без мого дозволу міг розпоряджатися квартирою, то чому я не можу відплатити йому тим самим? Гроші з продажу позашляховика стали б непоганим підгрунтям для початку свого бізнесу. І приміщення орендувати, і закупити все необхідне для салону... А коли б я стала на ноги, то узяла б нову машину в кредит. Та це майже те ж саме, що мені Єгор обіцяв!

От тільки я сама собі не зізнавалась, що найпривабливішим у цьому бізнес-плані був не дохід, а можливість помститися коханому. Нехай би відчув, як воно опинитися на моєму місці. Вирішила переночувати з цією думкою.

- Якщо на ранок не передумаю, - промовила до машини, поплескавши її по капоту. – То продам тебе до бісової матері.

Ображена жінка – страшна зброя, а ображена жінка без грошей – взагалі катастрофа.

На ранок я помирилась з сестрою. Просто зателефонувала їй та почала нити. І вже не знаю, що саме пом’якшило її образу: жаль чи радість від того, що карма таки покарала мене за неуважність з Уляною. Хай там як, а я знову могла звернутися за порадою до Польки. За порадою до людини, яку, скільки себе пам’ятаю, вважала легковажною та імпульсивною. Життя мінливе. Тепер у лузери записали мене, а Поліна стала адекватною сімейною людиною з досвідом.

Користуючись нагодою, розповіла про свою ідею з продажем авто.

- Звісно продавай! – підбурювала вона. - Той Єгор взагалі обнаглів! Нехай знає, як тебе ображати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍