Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

словами: «Дружина є дружина». За цією фразою тяглася ціла гама настроїв і думок, і все було сказано. «Найвищим виразом щастя або нещастя, — писав він, — є найчастіше мовчання, закохані розуміють одне одного краще, коли мовчать».

У цьому він подібний до великих музикантів, які з допомогою паузи викликають чи підтримують хвилювання або дають потрібну передишку, щоб перейти до іншої теми і підкреслити її, виділити. Втім, у Чехова нерідко паузи заповнені музикою. Хтось із дійових осіб насвистує або награє на гітарі, на балалайці мелодію, що бере за душу. Завмирають удалині звуки військового оркестру. У «Чайці» без кінця співають романси. У «Вишневому саді» чути сумні пісні, щебет птахів, гітару і «віддалений звук, ніби з неба, звук струни, що увірвалася, завмираючий, сумний». Цей звук передвіщає нещастя, нещастя, яке завершується глухим цюканням сокири, що вирубує вишневий сад.

Якось він сказав одному з своїх друзів: «Закінчую нову п’єсу…» — «Яку? Як вона називається? Який сюжет?» — «Про це ви довідаєтесь, коли буде готова. А ось Станіславський, — посміхнувся Антон Павлович, — не запитував мене про сюжет, п’єси ще не читав, а спитав, що в ній буде, які звуки? І ось, уявіть, вгадав і знайшов. У мене там в одній яві має бути чутний за сценою звук, складний, коротко не розповіси, а дуже важливо, щоб було саме те, що я хочу. Адже ж Костянтин Сергійович знайшов якраз те саме, що треба… А п’єсу він у кредит приймає», — знову посміхнувся Антон Павлович. «Невже це так важливо — цей звук?» — запитав я. Антон Павлович подивився суворо і коротко відповів: «Треба».

Справді, п’єса Чехова — це музична композиція. Він любив «Місячну сонату» і «Ноктюрн» Шопена. Легко собі уявити, що він хотів передати своїми п’єсами якесь відчуття м’якості, надзвичайної легкості і замріяної краси, котрі містять ці шедеври. Це йому вдалося, і, слухаючи його п’єси, ми думаємо про те, що хоч життя й сумне, але все ж прекрасне, і можна вирвати у нього чисті миттєвості. Його авторські ремарки нагадують японські хайку: «Сцена порожня. Чути, як на ключ замикають усі двері, як потім від’їжджають екіпажі. Стає тихо. Серед тиші лунає глухе цюкання сокири по дереву, яке звучить самітно і сумно». — «Вечір. Горить одна лампа під ковпаком. Напівсутінки. Чути, як шумлять дерева і виє вітер у трубах. Стукає сторож».

Багато говорилося про його реалізм. Це реалізм поетичний, змінений. У його вказівках виконавцям був якийсь відрив від реальності, напівмрія. Качалов, артист Художнього театру, розповідає: «Я репетирував Тригоріна у «Чайці». І ось Антон Павлович сам запрошує мене поговорити про роль. Я з трепетом іду.

— Знаєте, — почав Антон Павлович, — вудки мають бути… такі саморобні, покривлені. Він же сам їх складаним ножиком робить… Сигара добра… Можливо, вона навіть і не дуже добра, але обов’язково у срібному папірці…

Потім помовчав, подумав і сказав:

— А головне — вудки…

І замовк. Я почав приставати до нього, як вести те чи інше місце у п’єсі. Він похмикав і сказав:

— Гм, та не знаю ж, ну як — як слід.

Я не вгавав з розпитуванням.

— Ось знаєте, — почав він, бачачи мою настійливість, — ось коли він, Тригорін, п’є горілку з Машею, я б обов’язково зробив так, обов’язково.

При цьому він встав, поправив жилет і незграбно разів два покректав. …Коли довго сидиш, завжди хочеться так зробити…»

А. П. Чехову, який удруге прийшов на репетицію «Чайки» (11 вересня 1898 р.) у Московський Художній театр, один з акторів розповідає про те, що у «Чайці» за сценою скрекотатимуть жаби, тріщатимуть бабки, гавкатимуть собаки.

— Навіщо це? — незадоволеним голосом запитує Антон Павлович.

— Реально, — відповідає актор.

— Реально, — повторює А. П., посміхнувшись, і після маленької паузи каже: — Сцена — мистецтво. У Крамського[135] є одна жанрова картина, де чудово зображені обличчя. Що, коли на одному з облич вирізати носа і вставити живого? Ніс «реальний», а картина ж зіпсована.

Хтось з акторів з гордістю розповідає, що в кінці 3-го акту «Чайки» режисер хоче ввести на сцену всю челядь, якусь жінку з плачучою дитиною.

Антон Павлович говорить:

— Не треба. Це рівнозначно тому, що ви граєте на роялі піаніссімо, а в цей час упала кришка рояля.

— У житті часто буває, що у піаніссімо вривається форте зовсім для нас несподівано, — намагається заперечити хтось із групи акторів.

— Так, але сцена, — говорить А. П., — вимагає певної умовності. У нас немає четвертої стіни. Крім того, сцена — мистецтво, сцена відтворює квінтесенцію життя, не слід вводити на сцену нічого зайвого.

Він не любив жестів, які «оживляють». Побачивши, як у другому акті «Вишневого саду» актори ловлять комарів, він сказав: «У моїй наступній п’єсі хто-небудь з персонажів обов’язково скаже: «Яка дивна місцевість! Немає жодного комара».

Одного разу він дивився «Дядю Ваню». У третьому акті Соня на слова: «Треба бути милосердним, тату!» — ставала на коліна і цілувала батькові руку.

— Цього не треба робити, — сказав Антон Павлович, — це ж не драма. Весь сенс і вся драма людини всередині, а не у зовнішніх проявах. Драма була в житті Соні до цього моменту, драма буде після, а це — просто випадок, продовження пострілу. Адже ж постріл не драма, а випадок».

Горький писав йому: «Кажуть, […] що «Дядя Ваня» і «Чайка» — новий вид драматичного мистецтва, де реалізм підноситься до одухотвореного символізму. Я вважаю, що це дуже вірно. Слухаючи Вашу п’єсу, думав я про життя, принесене у жертву ідолу, про вторгнення краси у злиденне життя людей і про багато що інше, корінне і важливе. Інші драми не відволікають людину від реальностей до філософських узагальнень — Ваші це роблять».

Це головне. У Чехова конкретний і простий випадок завжди веде до найглибшого проникнення у людську природу і у світ ідей. У кожній п’єсі, як правило, є людина, розумна, схильна до роздумів, котра час від часу підіймається над своєю власною долею, щоб побачити світ, яким він є і яким він буде.

«Т у з е н б а х. Смійтеся (до Вершиніна). Не те що через двісті або триста, але й через мільйон років життя залишиться таким самим, як і було; воно не змінюється, лишається постійним, слідуючи своїм власним законам, до яких вам немає діла або у крайньому разі про які ви ніколи не дізнаєтесь. Перелітні птахи, журавлі наприклад, летять і летять, і які б думки, високі чи малі, не блукали у їхніх головах, все ж летітимуть, і не знати, навіщо і куди. Вони летять і літатимуть, які б філософи не завелися серед них; і хай філософствують,