Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Але тобі лише тридцять два роки! А мені всі п’ятдесят два! Було б мені бодай сорок і відкриті кордони, потрібен був би той Герхардт і той Ніргендсдорф!

* * *

Дарина повернулася на район, до бабиної землянки. Знову повернулася, як і пророкувала баба Ніна. Вперше Дарина пішла звідси в шістнадцять років, коли була на першому курсі училища. Пішла до хлопця, з яким було все добре, в якого прожила два місяці, поки з відрядження не повернулися його батьки. Поки хлопець захоплено слухав батьків, як їм працювалося в експедиції, Дарина відчула свою космічну непотрібність в тому домі, зібрала речі й пішла. Той кавалер не шукав її й не просив повернутися. Наступного хлопця знайшла лише за два роки, коли вже закінчила училище. Історії Дарининого життя були банальні й брудні, як київські околиці. Емоції, які виникали на початку, змушуючи іноді її єство кричати: «Життя прекрасне!», згодом були побиті каменюками побуту так відчайдушно, що і щасливі години забувалися або згадувалися з огидою.

А мати, на відміну від Дарини, до землянки не верталася. Як пішла після народження Дарини, залишивши онуку бабі на місяць, так і не повернулася через тридцять років. Примудрялася переїздити від одного співмешканця до іншого і без пауз у землянці. Поки після розвалу Союзу не перебралася до Герхардта в Ніргендсдорф.

Єдиною людиною з Дарининого минулого, про яку вона мимоволі згадувала добре, був дядько Зорик, один з материних громадянських чоловіків. Мати завжди шукала не так чоловіка собі, як батька Даринці, принаймні завжди декларувала цю позицію у сварках з бабою в землянці. То вже не її вина, що перше вона сяк-так знаходила, а друге лише одного разу знайшла в образі Зорика.

Зорик протримався поруч її матері цілий рік, і за цей рік Дарина кілька разів побувала у театрі, навіть досі пам’ятає ті спектаклі. Вони втрьох на кілька днів їздили до Одеси і до Феодосії, але радість була не лише в цьому. Дядько Зорик був людиною, яка вмить гасила усі сварки. Він не боявся прийти до землянки разом із матір’ю і змусити бабу Ніну усміхнутися. Він обговорював з Дариною її справи у школі, як жоден друг не вмів. І... і багато всього іншого було так, що Дарина мимоволі усміхається, згадуючи той рік.

Чому ж усе урвалося через рік? Власне, і поки тривав союз матері з Зориком, Дарина продовжувала жити в землянці у бабусі, хоча її часто брали на прогулянки, в поїздки та в гості. Але потім повертали назад. Зорик жив у крихітній кімнатці в комуналці зі своєю матір’ю, мовчазною сивою жінкою, яка весь час усміхалася, майже ніколи не вимовляючи ні слова. Але мати Зорика була, існувала, займала простір у кімнаті десять квадратів, і там стеля височезна, кубічних метрів у тому житлі було багато, але для Дарини місця все одно не було.

— Якби не його матуся, Зорика б жінки розірвали на частини, — ділилася з Дариною своєю житейською мудрістю мати.

А через рік Зорик зник, і мати вже прийшла до дочки в землянку із черговим неандертальцем, який постійно смикав її за руку: ходімо звідси, ну!

Коли Дарина одного дня розпитала матір, де дядько Зорик, він же ж обіцяв книжку «Граф Монте-Крісто», мати прямо рубанула:

— Його забрала сука з квартирою. Набридло чоловікові спати з жінкою, коли матуся прокидається й прислухається зі своєї койки: а що вони там роблять? Запам’ятай, доню: без квартири ми приречені паскудитися з такими, як оце! — мати кивнула на свого нового, який саме пішов за пивом. — А книжку «Граф Монте-Крісто», до речі, Зорик тобі передав. То я все забуваю взяти тобі.

Це було давно, дуже давно. Відтоді стільки всього змінилося у світі! Тільки не в землянці. «Вона завжди була стара, — думає про бабу Дарина, —коли я була дитиною, їй було не так і багато! В сімдесят другому, коли я пішла до школи, їй було лише п’ятдесят два роки! Скільки матері зараз! Але для матері досі ще дуже актуальне молоде життя: одяг, салони краси, секс. А ця завжди була бабою. А я? А я теж скоро стану бабою. Бабою без власного кутка. Навіть без землянки».

Але поки Дарина знову осіла у баби в землянці. Це, зрештою, і її житло, вона тут прописана. І, як не дивно, бабуся до онуки терпляча й улеслива. І винувата. Дарина не розповіла бабусі, як жінка із ЦСБ повернула гроші, які виявилися фальшивими. Тож бабуся мало не щодня починає розмову про свій вчинок, увесь час виправдовуючись:

— Вони ж обіцяли дати тобі квартиру, Дарочко! Трикімнатну! В тебе ж буде родина! Чоловік і діти! От побачиш! І не якісь німецькі покидьки. А наші, радянські!

— Радянських людей вже кілька років нема, ти тільки-но прокинулася, бабо? І квартири вже не дають! А купують! А скажи мені, ти ж була комуністка?

— Я ж усю війну пройшла! — викрикнула у відповідь баба.

Насправді баба в КПРС не була, хоча й вступила туди в окопах чи то Сталінграда, чи то ще якоїсь великої битви. Але її виключили по війні через якісь гріхи. Це з’ясував котрийсь із материних кавалерів, коли хотів ще за Союзу допомогти їй отримати державну квартиру завдяки заслугам її матері, учасниці ВВВ.

— То чого ж ти таскаєшся до церкви? Церква не визнає ніякої партії, тим більше комуністичної!

— А церква суду божого — визнає!

— Так бога ж нема, бабо! Ти мені сама це говорила, коли я була малою!

— А суд божий є! От вони скоро призначать засідання по моїй справі! А після розгляду повернуть решту грошей.

— Решту? Яку решту?

— Ту, яка лишиться після судових витрат!

— Не треба було красти гроші, за які твоя рідна онука працювала три роки без вихідних!

— А то лише на суді божому буде сказано, чи то крадіжка, чи то велика жертва! — грюкала об стіл кулаком баба Ніна. — Не плач, Дарочко, в тебе ще все буде! От згадаєш слова баби Ніни, яка тебе ростила, коли твоя мати тебе покинула. А ти все одно поїхала до неї, до тих німців, які наших людей мучили, я ж усю війну пройшла!

* * *

Але якщо приховувати від бабусі факт фальшивості грошей, привезених з Німеччини було можливо і навіть, як здавалося Дарині, корисно, то Стасові довелося розповісти правду. Бо він поривався кликати товаришів