Костянтин Матвієнко - Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко

з вертикального, як у алігаторів, перетворювався на плаский, подібний до бобрового. На черепі з'являлися дві або три пари невеликих кістяних наростів, подібних до рогів, спрямованих назад. Росли вони дуже повільно, але протягом усього життя, тож за ними можна було визначити вік тварини. З кокону самці вилуплювалися за два роки — голодні, худі та злі. Вони схилом скочувалися у океан, де до узбережжя на скупчення планктону саме підходили кити. Їх молодь креги й поїдали. А набравши вагу, поодинці мігрували вздовж південного узбережжя континенту до тоді ще геть пустельних і незаселених людьми островів Архіпелагу, де зустрічали самок. Ті так само припливали у протоки поміж островів раз на чотири роки. У страшних, найграндіозніших у тваринному світі двобоях самці здобували собі пару. А після того, як відбувалося запліднення, вони самітниками відправлялися полювати. Креги — і самки, і самці — залишалися на вершині харчового ланцюга в усіх морях Деоли. Єдиний повністю збережений екземпляр туші крега знайшли у кризі на полюсі — вчені припускають, що він на білих ведмедів полював.

— А самки де ж бралися? — запитав Рамир, який ловив кожне слово оповідача.

— Народжувалися біля берегів Архіпелагу, але не з яєць, а у живородний спосіб — з утроби.

— Нічого собі! — не витримав Нод. — Самці і самки народжувалися у різний спосіб!

— Більше того! Самки, своєю чергою, були двох, так би мовити, типів. Одні — крупніші за самців, вкриті шерстю — справжні чудовиська, більше двох десятків метрів довжиною. Вони народжували лише самок — як собі подібних, так і дрібніших, схожих на крокодилів. Тип новонародженої самки залежав від віку її матері і тривалості вагітності. Великі, вкриті шерстю народжувалися у старших самок, які до того вже двічі або тричі народили рептилій, і перебували в утробі приблизно удвічі довше, ніж рептилії. Волохаті залишалися у зграї біля матерів, а рептилії, народившись, одразу ховалися у темних печерах підводних скель, де до них не могли дістатися матері та самці, які намагалися поїдати цих ще беззахисних дитинчат. Досягши зрілості, самки-рептилії мігрували до південних берегів континенту, вибиралися на пустельні пляжі й там відкладали яйця, з яких і народжувалися лише самці. Запліднювалися самки-рептилії за допомогою партеногенезу — без статевого контакту із самцями.

— Цикл, таким чином, замикався! — зрозумів Рамир. — От цікаво, а на наш баркас позавчора напала волохата самка чи самець крега?

— Що?! — не повірив почутому барон. — Який баркас? Де?..

— Згодом, пане бароне, — сказав Нод. — А звідки про життя крегів відомо так достеменно? Адже вони вважаються давно вимерлими тваринами.

— Вчені в Імперії багато років проводили палеонтологічні дослідження. Там грошей на науку не шкодують! Я навмисне їздив до них, коли дізнався, що є певні свідчення про те, що креги могли вижити.

— Яким чином? — знизав плечима Рамир. — Шляхи міграції самців до піку Волі давно перерізано цивілізацією — болота висушені, річки загачені. Великі самки втратили кормову базу — люди, он, і китів з акулами вже майже винищили.

— І вулкан на піку Волі давно згас, — додав Нод, зітхнувши.

— Усе так, — погодився Самус. — Проте за останні двісті років кілька разів надходили повідомлення, що тварини, подібні до крегів, траплялися рибалкам та морякам. Це можна було б вважати звичайними побрехеньками, але до палеонтологічного музею в Імперії потрапили череп крега, якому не більше ста років, та кілька зовсім свіжих зубів. А ще мені вдалося купити на чорному ринку викопних артефактів у Тасаві хребець довжиною у п'ятдесят сантиметрів, який, швидше за усе, теж належить крегові.

— Стародавній? — запитав Нод.

— Ні, йому менше півстоліття. А тепер от ці Фрей зі Стафом, ті рибалки з Арда...

— Самусе, у крега верхня щелепа виступала над нижньою і закінчувалася шаблеподібними іклами? — запитав Нод, пригадуючи перекушену акулу.

— Так. У самок, що вкриті шерстю. То де і коли ви його бачили?

— Кажемо ж: позавчора, ближче до вечора, у морі неподалік Арда, — спокійно відповів Нод, вказавши рукою у бік згасаючих міських вогнів на заході.

Не торкаючись обставин, які змусили їх з Рамиром вийти у море, він описав баронові сцену полювання викопного хижака на бичачу акулу. Самус так захопився цією оповіддю, що й не розпитував ні про що інше. Коли на обрії за Бурегоном з'явилися перші промені світанку, усі троє вирушили до готелю, де відразу полягали спати.

Уві сні в розкішній спальні у «Мажорі» Горанг, перш за все, розпитав Нода про імперську делегацію та про барона-бастарда. Щодо крегів зневажливо кинув: «Дурниці то усе, хлопчачі захоплення, не варті уваги». Однак наголосив, що дружба з Самусом Доргом може бути вельми й вельми корисною. Затим порадив надійно сховати усі речі, що засвідчують право Нода на трон, а тоді довго й нудно розповідав про релігійні вірування, що розвинулися на Деолі поза межами Республіки.

Слухаючи ті оповіді привида, Нод подумки повертався до карколомних та швидкоплинних змін у його житті — не минуло й тижня, як він із курсанта-сироти у захланній Республіці перетворився на одного з найбагатших чоловіків «вільного світу», а у перспективі — ще й короля. З іншого боку, накочувалися острах та невпевненість, адже він враз опинився у вирі протистояння надпотужних сил, ворожих йому та небезпечних... За цими тривожними думками хлопець не помітив, як Горанг замовк і пішов.

9. Спадок Азборанів

Прокинувшись майже опівдні та постукавши до Рамира, Нод виявив, що того немає у його покоях. Тоді він піднявся на терасу, гадаючи, що друг насолоджується краєвидом, однак знайшов там лише Самуса. Рудань був одягнений у сірий твідовий костюм, білу сорочку та шовкову шийну хустку кольору гирлонських перлин. Доповнювали ансамбль сірий фетровий капелюх та елегантна тростина зі срібним руків'ям. Барон тримав її у правій руці, на безіменному пальці якої виблискував золотий перстень у формі щита, де на зелено-чорному емалевому тлі було вміщено рельєфне срібне зображення вежі та зірок над нею.

Барон здивовано поглянув на одяг Нода, у якому той був учора, проте змовчав. Хлопець сам збагнув, що гардероб пожильця «Мажора» мав налічувати більше, ніж один костюм.

— Привіт, — Самус смачно потягнувся. — Кави хочеш? — він вказав на столик, де стояв кавовий набір з трьома горнятками. — Планс щойно приніс.

— Давай, — Нод зауважив, що барон поглянув на його перстень, який він знову забув перевернути донизу. —