Костянтин Матвієнко - Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко

class="p1">— Як гадаєте, чому? Було б природно поговорити з тим, хто останнім бачив потопельників.

— Кинав у той день, коли Юс був у селищі, від'їздив до столиці.

— Навіщо?

— Родичам допомагав рибу доправити на базар.

— Гадаю, Ви безплідно згаяли ці два дні. Післязавтра чекаю на продуктивні ідеї! У двох напрямках — на випадок смерті і на випадок втечі Кунстада.

— Буде зроблено, — Буртак з полегшенням залишив кабінет.

У довгому порожньому коридорі панували сутінки — майже усі вікна затуляли щільні, важкі портьєри. Лише вікно навпроти сходів, що вели до службового виходу, виявилося незаштореним. Глянувши у нього, підполковник побачив у саду давно і добре знайомі йому три мармурові постаті на діабазовому постаменті — двох дуумвірів з дівчинкою у руках одного з них. Пригадалася пошепки розказана історія про те, що спочатку цей пам'ятник встановили на площі Піонерії, але коли про нього почали складати непристойні політичні анекдоти, у ідеологічному департаменті здогадалися про антипартійний задум автора. Композицію потайки, уночі вивезли з площі, а скульптора згноїли у концтаборі. Проте один з тодішніх дуумвірів не дозволив знищити витвір антипартійника, як те робили з іншими ідеологічно шкідливими творами. Правитель наказав встановити композицію у цьому садку — звісно, без жодних пояснювальних табличок. Так з тієї пори і стоїть.

Проминувши набережну, де вирував натовп вечірніх гуляк, лімузин привіз барона та його нових знайомців на західний край Нової бухти. Там, на околиці міста, над портовими складами знаходився щойно відкритий ошатний парк зі ставками, фонтанами та численними альтанками, які, за словами Самуса, можна було зайняти на вечір чи й на усю ніч. Барон розповів, що раніше на цьому місці була пустка, але коли почали розбудовувати склади, виявилося, що мальовничий схил над ними не потрібний для портового господарства та незручний для житлової забудови. Отож вирішили розбити парк.

Відвідувачів у парку було небагато — містяни цієї пори віддавали перевагу веселощам на вулицях. Барон повів Нода і Рамира кипарисовою алеєю угору до віддаленої альтанки, яка стояла над крутосхилом берега. Виявилося, що з цього місця з одного боку видно усю Гирлонську бухту, а з іншого хлопці впізнали у сяйві місяця ту скелю, біля якої затонув їх баркас, а за нею удалині — світло Арда і спалахи салютів над ним — там другу добу тривав фестиваль.

Рамир здивувався, що таке чудове місце ніким не зайняте. Самус пояснив, що про цю альтанку мало хто знає, бо він лише тиждень тому завершив її будівництво власним коштом. Князь Авур запропонував заможним підданцям безкоштовно отримати ділянки парку і впорядкувати персональні куточки на власний смак, проте відповідно до загального плану. Ще однією умовою суверена Гирлона було те, що парк лишатиметься відкритим для усіх охочих його відвідати, а єдиним зиском від вкладення коштів для меценатів стане можливість встановити таблички зі своїми іменами або ще якось потішити власний гонор.

— Я, щойно почув про цю чудову ідею, — хвалькувато розповідав рудий барон, — першим ділянку узяв. Найкозирнішу! Зацініть, який краєвид! Лише з цієї точки парку можна бачити обидві бухти. Тут, власне, закінчується територія парку, далі починається недоторканий ліс. Проект облаштування ділянки я розробив сам і першим затвердив його у муніципалітеті...

— А збудував, схоже, останнім, твоя потішена гоноровість, — Рамир торкнувся колони.

— То інші все похапцем робили, — Самус вказав кудись за кипариси, — а я — ґрунтовно, ретельно, на віки.

— Сам себе не похвалиш... — усміхнувся борець.

— Це Ваш герб, бароне? — Нод перервав кепкування, вказавши на освітлений ліхтариком щит над входом до альтанки. На щиті у зелено-чорному полі височіла біла фортечна вежа з трьома зубцями. Над кожним з них було зображено по білій зірці.

— Так, мій. Вежа, за задумом геральдистів, має означати незламність чистого духу, а зелено-чорне поле — силу і плодючість землі.

— А зірки? — запитав Рамир.

— Ця вежа направду існує у моєму маєтку. Її колись збудував один його попередній власник. Він був астрономом, а вежа правила за обсерваторію...

— А девіз який? — Нод поквапився поставити це питання, щоб зупинити Рамира, який уже готовий був виявити підозрілу для барона обізнаність з історією його маєтку.

— «Незламний чистим духом», — Самус вказав на напис під гербом. — Звідки такий інтерес до цих архаїчних причандалів? — він поглянув на праву руку Нода, на великому пальці якої світився золотий обідок перевернутого персня.

— Давайте вже зайдемо, — Рамир першим опинився у альтанці, вмостившись на лаві, яку було встановлено довкола круглого мармурового столу.

Самус дістав з валізки, яку прихопив з машини, пляшку коньяку та срібні чарочки й поставив їх на стіл.

— Це з моїх виноградників, — він розлив коньяк.

— Тепер про крега, Самусе, — нагадав Рамир.

— Креги — дивовижні тварини, — почав барон. — Нині наука вважає, що вони вимерли десь шістдесят тисяч років тому. Самці цього виду мали два життєві цикли — як гусінь, з кокону якої потім вилуплюється метелик. Креги-самці вилуплювалися з яйця у теплому піску південних прибережних пустель континенту. З моменту народження вони являли собою маленьких хижих рептилій, подібних до крокодильчиків, і одразу починали рухатися на північ. Дорогою харчувалися спочатку комахами, а коли підростали — іншими рептиліями: ящірками, жабами, тритонами. Вже у джунглях, які у ті часи широким поясом проходили майже по половині території нинішньої Республіки, креги полювали на габаритніший харч — мавп, змій, диких свиней. Проте до джунглів добиралися одиниці, решта гинули від зневоднення та голоду у пустелі. Саме у пустелях, завдяки їх скам'янілим скелетикам, цих монстрів вперше і відкрили вчені з Імперії. З джунглів вцілілі самці теплої пори року перебиралися до помірних широт і чисельними тоді річками та болотами рухалися на північний схід, поїдаючи усе, що ворушиться. У цей час вони вже сягали п'яти метрів завдовжки та десь тонни з півтори вагою. Ті особини, які встигали до зими дістатися північно-східного узбережжя материка, впадали у сплячку в печерах піку Волі. У доісторичну добу той пік був діючим вулканом, точніше, цілою системою вулканів з багатьма жерлами, які диміли над самим узбережжям океану. Решта, кого зима заставала на поверхні, гинули.

Температура у печерах тривалий період часу була стабільна, і під її дією з крегами відбувалися дивовижні метаморфози. Вони вкривалися слизом, який твердішав, перетворюючись на гігантський кокон. У ньому в рептилій відростали перетинки між пальцями лап, вони вкривалися шерстю, хвіст