Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

жінка допакувала торбинку з їжею, перевзулася, змінивши капці на босоніжки на низеньких підборах, вийшла з квартири, спустилася у двір. Озирнувшись навсібіч, прислухалася. Переконавшись, що, окрім неї, інших людей довкола нібито нема, пройшла на сусіднє подвір’я, підсвічуючи шлях невеличким прямокутним ліхтариком. Там знову прислухалася і вже тоді попрямувала до старої занедбаної кочегарки – невеличкої будівлі, зусібіч зарослої дикою шипшиною. Саме завдяки цій щасливій обставині продертися всередину приміщення можна було лише через розсохлі двері, навішені на роздовбані проіржавілі петлі.

Утім, не зовсім так: сховавши тут від людських очей Мирослава Сергійовича, жінка принесла з дому недопалок парафінової свічки й ретельно понатирала петлі, щоб не рипіли на все подвір’я. А щодо решти…

Наскільки ризиковано це все було? Хтозна, хтозна… Харків як перша столиця УРСР завжди утримувався у зразковому порядку, отож усіх підозрілих осіб без жодних вагань відправляли на 101-й кілометр[42]. Особливо прискіпливо вичищали місто від «небажаного елементу» в олімпійському – 1980-му році. Щоправда, відтоді минуло вже два роки… Однак, за великим рахунком, Мирославу Сергійовичу належало перебувати не тут, а в Охтирці. Тоді як приїхавши сюди, він ризикував повернутися за ґрати на пару років за рецидив «соціального паразитизму», що виражалося у бродяжництві.

Саме від такої долі Ірма і врятувала старого тиждень тому…

* * *

У той день після закінчення зміни вона як завжди передала справи змінниці й зазбиралася додому. Всі думки тоді були спрямовані на те, чим би допомогти дочці, у якої з 1 вересня починалися заняття у ХАІ. Поганим було те, що ні сама Ірма, ані її чоловік не мали найменшого поняття про особливості навчального процесу в технічному виші, отож нічого конкретного порадити Риммі не могли.

Отож, заглибившись у власні думки, жінка прямувала до виходу з будівлі залізничного вокзалу, як раптом почула гучне:

– А нумо пред’являй документи!

Здригнувшись від несподіванки (хто це у неї документи вимагає?!), вона озирнулася й побачила двох міліціонерів з їхнього лінійного відділу, а перед ними – сухорлявого дідуся у доволі-таки поношеному одязі та зі скуйовдженою бородою. І треба ж такому статися, що, немовби відчувши на собі погляд Ірми, дідусь у свою чергу глянув на неї. І стільки болісної досади й безпорадності, стільки жалісливого благання про допомогу було у погляді старого, що Ірма зреагувала миттєво… і до того ж в абсолютно несподіваному для себе ключі, скрикнувши з докором у голосі:

– Тату, ось де ви, виявляється! Ну і скільки ж можна вас розшукувати по всьому вокзалу?!

– Ой, дочко, а я тут заблукав трохи… – абсолютно незнайомий дідуганчик миттєво підіграв їй. І на додачу дуже приязно запосміхався.

– То це що, твій тато, чи що?.. – перезирнувшись з товаришем, спитав Ірму один з міліціонерів.

– Мій, мій, – піднесеним тоном запевнила його жінка, водночас напружено розмірковуючи, який поїзд нещодавно прибув на їхній вокзал. – Татові треба було всього лише з Куп’янська приїхати й чекати на мене о-о-он там, біля о-о-он тих дверей…

Вона вказала очима, біля яких дверей нібито мала зустрічати уявного тата, й додала, знов звернувшись до старого трохи суворіше:

– Татоньку, ви хіба не зрозуміли, де мусили чекати на мене? От скажіть, чого вас сюди понесло?.. Ох, тату, тату!..

– Я тебе знаю, ти касиркою працюєш, – перервав Ірму інший правоохоронець. – А скажи, чому твій батько такий занедбаний, немовби тільки-но з місць не надто віддалених звільнився, га?

– І де твоя мати… ну-у-у, його жінка? – спитав перший міліціонер.

– Отож-бо, що біда у нас сталася! – скрушно зітхнула Ірма, на ходу приноровлюючись до ситуації. – Померла мама два місяці тому, поховали ми її. Я тоді ж татові пропонувала: давайте-но заберу вас до себе додому, не зможете ви сам-один у Куп’янську. Але він вперся – не хочу, і все!.. Отож лише проживши останні два місяці як бурлака якийсь…

– Так-так, я не хотів мою Маню полишати там, у Куп’янську, – при цих словах нижня щелепа старого чомусь дрібонько затрусилася. – Її там поховали, як же вона без мене?! Хто до неї на могилку сходить?..

– А все ж таки і татові догляд потрібен, – перервала його Ірма, – отож хоч як це важко…

– Гаразд, усе в порядку. Розбирайтеся самі зі своїми сімейними справами, – мовив другий міліціонер і кинув товаришеві: – Ходімо далі, у нас іще купа справ, якщо ти не забув.

Міліціонери пішли до виходу на першу платформу. Натомість Ірма попрямувала до виходу в місто, кивком голови запрошуючи старого слідувати за собою. Той почимчикував за рятівницею, міцно притискаючи до грудей невеличкий клуночок з речами. Й лише опинившись на Привокзальній площі, порівнявся з жінкою й мовив:

– Ой, донечко, я тобі такий вдячний, такий вдячний за те, що…

– Облиште це, сирота я. У дитбудинку виросла, – перервала його Ірма. – Скажіть-но краще, як вас звати? Бо якби мене про це міліціонери спитали, а потім у вас документи перевірили, то…

– Авжеж, авжеж. Мирославом Сергійовичем мене звати. А прізвище моє – Сусло. Якщо не вірите, то я дійсно можу документ…

– Гаразд, не треба, – заперечила вона й додала, упередивши його запитання: – Ірмою мене звати. І ще, знаєте… Якщо вже так сталося, розкажіть, що там з вами таке трапилося, що вас міліція зупиняє. І як це так у нас вийшло… Ви не актор, часом?

– Ніякий я не актор, донечко. Ніколи не був і не думав навіть…

– Кажу ж, не називайте мене донечкою! Я дитбудинківська…

– Гаразд, донечко, не називатиму.

– Овва! – скрушно зітхнула Ірма. – Що з вами поробиш?.. Ну гаразд, називайте, якщо хочете. Тільки розкажіть про себе. І давайте-но все ж відійдемо звідси подалі, бо раптом щось… Ну його! Краще відійти.

Вони попрямували до будівлі Управління залізницею, присіли на вільну лавку. Тоді Мирослав Сергійович і розповів свою сумну історію… в тих межах, в яких вважав за можливе посвятити малознайому людину. Ірма багато про що запитувала, однак якщо старий не бажав відповідати, то міцно притискав до грудей клуночок з речами і тихенько просив:

– Для твого ж блага, донечко, для твого ж блага! Не треба тобі про це знати. Мені бач як від життя перепало – а тобі воно нащо?..

Ірма погоджувалася й слухала далі.

…Отже, до війни Мирослав Сергійович встиг послюсарити на Калінінському вагонобудівному заводі[43]. На фронт намагався потрапити з першого дня війни, проте через «броню» з рідного підприємства його попервах не відпускали. Й лише у липні 1941 року його мобілізували і разом з іншими робітниками-«калінінцями» включили до складу поспіхом сформованої 260-ї стрілецької дивізії, яка восени того ж року брала участь у битві за