Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

ко­ли всту­па­ла­ся з очей. Зра­зу, ко­ли по­вер­ну­ла із служ­би до се­ла, сліди­ли за нею хлопці й дівча­та з цікавістю.

Чи не по­до­ба­ла­ся ні од­но­му?

Не по­до­бав­ся їй ні один?

В неї бу­ли зло­жені гроші й гар­на тон­ка одіж. Но­си­ла все як сніг біле білля, ма­ла дов­гий, шов­ко­ви­ми ку­та­са­ми приб­ра­ний та «бо­го­ро­ди­цею» ви­ши­тий кип­тар. Але не зро­би­ли ніяких спос­те­ре­жень. Во­на ос­та­ва­лась бай­дуж­на. Ніко­ли не бу­ва­ла теп­ла й ніко­ли хо­лод­на. Ли­ше раз зра­ди­ла свій ду­шев­ний настрій, але про се дізнав­ся ли­ше ста­рий Пет­ро, що сидів у го­роді за ко­пи­цею тра­ви й ост­рив серп, і пан­на, що сто­яла при ство­ренім вікні, що ви­хо­ди­ло до го­ро­да. Домніка сиділа ко­ло гря­док, по­ло­ла й співа­ла. Се не бу­ла зви­чай­на пісня. Уло­жи­ла її собі са­ма, при­но­ро­вив­ши й ме­лодію до неї. Ви­повіда­ла в ній цілу свою лю­бов­ну історію.

Любила мо­ло­до­го хлоп­ця, си­ро­ту без та­та й ма­ми, си­ро­ту, що про­бу­вав у війську. Лю­би­ли­ся взаємно і при­рек­ли ос­та­ти­ся собі вірни­ми й поб­ра­ти­ся, як він по­вер­не з війська. Тоді ма­ли пра­цю­ва­ти й до­ро­би­ти­ся маєтку. Гар­ну ха­ти­ну пос­та­ви­ти, гарні білі во­ли за­ку­пи­ти й жи­ти щас­ли­во. Те­пер не мав про се ніхто зна­ти, крім бо­га, зірок і по­лох­ли­во­го со­ло­вей­ка, що втікав пе­ред людьми вдень і вночі, бо лю­ди бу­ли лу­каві й лихі й по­до­ба­ли на вовків. Співа­ла пісню смут­ним, мо­но­тон­ним го­ло­сом і ду­же чут­ли­во. Як закінчи­ла, увійшла пан­на до неї до го­ро­да і спи­та­ла:

- Що се за пісня, що ти її те­пер співа­ла, Домніко? Як во­на зветься?

Вона зміша­ла­ся і відповіла:

- Не знаю!

- Пісня по­до­бається мені; я ра­до за­пи­са­ла б собі її! Чи не пов­то­ри­ла б ти мені її ще раз?

- Не мо­жу! - відповіла.

- Як же се? Таж ти її співа­ла на­пам'ять!

- Так… але… я її не вмію на­пам'ять…

- Але ж ти співа­ла її на­пам'ять! - сто­яла пан­на при своїм.

На те во­на ще більше зміша­ла­ся, відповіла, од­на­че, за ма­лу хвильку цілком відваж­но:

- Я співа­ла її нині пер­ший раз! Я співа­ла її з го­ло­ви…

- Ти собі її са­ма уло­жи­ла? - ішло дальше пи­тан­ня…

- Так! Мені бу­ло так тяж­ко на душі… я му­си­ла виспіва­ти­ся!

- І не мог­ла б ти пов­то­ри­ти тої пісні? - нас­та­ва­ла пан­на.

Вона здвиг­ну­ла пле­чи­ма і всміхну­ла­ся.

- Сьогодні ні! Мо­же, іншим ра­зом! Я сього са­ма не знаю! Во­но так са­мо вий­шло!

І по ко­роткій хвилі, під час якої ди­ви­ла­ся пан­на на неї за­дум­ли­во, підня­ла го­ло­ву й по­ди­ви­ла­ся на пан­ну своїми хо­лод­ни­ми, неп­ри­яз­ни­ми очи­ма.

- Нащо вам сього? - спи­та­ла.

- Я хо­чу ма­ти ту пісню!

- Нащо?

- Сподобалася мені!

- Не зба­гатієте нею! Спишіть собі іншу пісню! Пог­ля­ну­ла на пан­ну так зим­но, що та, не ска­зав­ши більше ні сло­ва, відда­ли­ла­ся.

Старий Пет­ро за тра­вою за­дер­жав­ся на хвильку в гост­ре­нні сер­па, а як пан­ноч­ка пе­ре­хо­ди­ла поп­ри нього, про­го­во­рив до се­бе цілком го­лос­но: «Відьма! во­на співа­ла про сво­го ми­ло­го, я знаю! Знаю те­пер та­кож, чо­му всі хло­пці - смар­качі! Ади, ади! але во­на та­ки собі щось вар­та! Ей бо­же, бо­же!» - пос­вис­тав ве­се­ло, а потім спо­важнів і за­ду­мав­ся. Во­на, оця чор­но­ока відьма, зі жва­ви­ми ру­ка­ми, що ніко­ли не відпо­чи­ва­ють, із пре­муд­рим, га­дю­чим язи­ком, во­на бу­ла оди­но­ка, що її взяв би за жінку. Так, він, Пет­ро, яко­му всі дівча­та бу­ли те са­ме, що сно­пи, він узяв би оцю Домніку за жінку. Але впе­ред му­сив би за­ро­би­ти тро­хи гро­шей. Лиш тро­хи. Во­на бу­ла та­ка працьови­та, мов бджо­ла, за­по­пад­ли­ва; він ро­зумівся та­кож на тім, як гро­ша роз­до­бу­ти; а з та­ким віном мож­на би вже щось роз­по­ча­ти. Роз­ду­му­вав ще дов­го. На старі літа при­най­мні мав би де го­ло­ву скло­ни­ти, мав би свій кут та мав би ко­гось, хто б йо­му свічку пот­ри­мав, на ла­ву як слід ук­лав. В йо­го го­лові про­ки­ну­ла­ся дум­ка: піти до Мол­да­ви на ро­бо­ту. Він при­но­сив звідти вже не раз гарні гроші, але про­пус­кав їх, бо ко­му мав їх ос­та­точ­но пе­ре­да­ва­ти? Але поп­ро­бує ще раз. Мо­же за­ро­би­ти більше. А по­ки що най все бу­де так, як є те­пер. Ос­та­точ­но все-та­ки бу­де так, як бог схо­че. її ніхто не візьме. Во­на вже не­мо­ло­да та й дур­на не бу­ла. Не дасться вхо­пи­ти ко­му-не­будь на вуд­ку…

І як нас­ту­пи­ло літо й нас­та­ли по­ко­си, зник ста­рий Пет­ро, не зра­див­ши ні сло­веч­ком про свої заміри. Пішов із інши­ми людьми до Мол­да­ви. Ніхто не зди­ву­вав­ся тим. Се не бу­ла в нього пер­ши­на.

VIII

Се бу­ло то­го са­мо­го ро­ку во­се­ни.

Старий Пет­ро приніс з Мол­да­ви гроші, ви­зи­чив їх од­но­му ґазді, а сам пішов ще в го­ри на за­робіток до тра­чок. [87] Зи­мою, себ­то в м'ясниці, ду­мав вер­ну­ти й здійсни­ти свої наміри…

Домніка довіда­ла­ся від жінки пи­са­ря, що пе­ред Андрієм пос­титься цілісінький день на­су­хо, уве­чері пе­четься і їсться якусь па­ля­ни­цю, а вночі з'являється у сні бо­гом суд­же­ний муж і по­дає во­ди пи­ти.

Потім мож­на на­пев­но чис­ли­ти, що вий­деться заміж за то­го, що уві сні по­ка­жеться. Ма­буть, ніхто в світі не пос­тив так щи­ро в день пе­ред Андрієм, як Домніка. Ста­ла май­же чор­на на лиці з го­ло­ду. Ста­ра­ла­ся все по надвірку веш­та­ти­ся, аби не за­дер­жу­ва­ти­ся в кухні ме­жи че­ляд­дю, особ­ли­во ж у по­луд­невій порі, ко­ли всі па­руб­ки схо­ди­ли­ся і му­си­ли зап­риміти­ти, що во­на не до­тор­ка­ла­ся ні до якої стра­ви.

Між іншим, був тут і дур­ну­ва­тий ру­дий Ілія, яко­го не­на­виділа зад­ля йо­го лінивст­ва і глу­по­ти, який од­на­че все му­сив зна­ти, що во­на діє і го­во­рить. Той був би пер­ший, що пе­ре­ка­зав би за­раз іншим хлоп­цям, що во­на пос­тить.

Не був по­неділок, а во­на пос­ти­ла. Во­на бо­яла­ся глу­му. Бу­ла цілий день по­важ­но наст­роєна й мов­чаз­ли­ва і зітха­ла жур­ли­во й тяж­ко.

Увечір зро­би­ла так, як нав­ча­ла пи­сар­ка, і ляг­ла спа­ти. Го­лов­не, не за­бу­ла пос­та­ви­ти біля се­бе гор­нят­ко з во­дою. Се гор­нят­ко мав їй по­да­ти уві сні бо­гом суд­же­ний чо­ловік…

Зрання побігла до ху­до­ща­вої жінки пи­са­ря, ніби з яко­юсь просьбою. В дійсності хотіла ли­ше оповісти їй свій сон.

- Ну і що ж? - бу­ло пер­ше сло­во пи­сар­ки, як обі по­ба­чи­ли­ся, врешті, у пе­карні.

Домніка сплю­ну­ла. Ху­да пи­сар­ка підня­ла бро­ви ви­со­ко вго­ру.

- Що ж, Домніко, не сни­ло­ся тобі нічо­го?

- Ей, лишіть ме­не, пані пи­сар­ко! Бо­дай би я бу­ла йо­го ніко­ли не ба­чи­ла, бо­дай він мені й не снив­ся. Волію в зем­лю за­пас­ти­ся, як та­ко­го чо­ловіка ма­ти!

- Ну, та ка­жи ж бо! - на­тис­ка­ла пані пи­са­ре­ва, що вже по­ча­ла не­по­коїти­ся. Домніка обіця­ла їй в да­рун­ку, як­би прис­нив­ся їй справжній