Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

Вояки ви­хо­ди­ли з ви­со­кої ка­сар­ня­ної бра­ми. Ве­ли­чез­на си­во-си­ня змія ви­ко­ти­ла­ся без­чис­лен­ни­ми но­га­ми із ка­сарні на до­ро­гу… Як бу­ла вже зовсім над­ворі, зовсім до ос­танньої но­ги, він за­ки­нув свій ста­рий міх на плечі, спра­вив шап­ку на го­лові й пус­тив­ся вслід, мов дрібний хрущ не­замітно за ко­ло­сом.

Там у другім ряді ком­панії сту­пав йо­го син. Він си­лу­вав­ся не спус­ка­ти хлоп­ця з ока, але се не вда­ва­ло­ся йо­му дов­го. Ос­та­точ­но му­сив ли­ше приг­ля­да­ти­ся ос­таннім во­якам. Але се бу­ло все од­но. Йо­го син був у оцій ком­панії, і всі, що тут ішли, бу­ли бідні, як він. Він сту­пав гост­ро, в такт ураз із ни­ми, і зда­ва­ло­ся, що пе­реміняв­ся в твер­де, сильне залізо.

Зимний вітер дув йо­му в ли­це. Він лед­ве що зап­римітив се. Змія війська не­на­че загіпно­ти­зу­ва­ла йо­го. Ішов насліпо за нею.

Годину за містом ста­ну­ла.

Компанії по­ус­тав­ля­ли­ся ря­да­ми, а він, за­дер­жу­ючи в оці ком­панію, в якій був йо­го син, відійшов, зігнув­ши­ся із сво­їм мішком униз, відповідний ку­сень вбік, усів на зем­лю і приг­ля­дав­ся мушт­рам і ег­зе­цирці, що як­раз по­ча­ла­ся.

Бистрим своїм оком за­хо­пив си­на і не відда­ляв­ся вже від нього. Цілі дві го­ди­ни слідив гост­ро за ру­ха­ми ком­панії і хлоп­ця, не ру­ша­ючись із місця, не­на­че при­мерз до землі, а ко­ли військо ус­та­ви­ло­ся, врешті, по впра­вах до відхо­ду, підняв­ся й він із землі.

Час бу­ло і йо­му до­до­му. Розп­ро­щав­ши­ся очи­ма із си­ном, пос­то­яв­ши якусь хви­лю у нерішучій за­думі, звер­нув­ся, врешті, на ши­ро­кий гос­ти­нець і пішов. За який­сь час здрібнів на нім зда­ле­ка, мов чор­на точ­ка, і згу­бив­ся. Спішив уже по­ля­ми до­до­му.

Зимний вітер па­лив йо­го в ли­це. Був са­ме гост­рий гру­день, і про­ник­ли­ва студінь в'яли­ла все дов­ко­ла. Та він на ніщо не зва­жав. Чор­на жу­ра йшла крок у крок за ним і зай­ня­ла йо­го цілко­ви­то. Дум­ка, що йо­го син міг утек­ти з війська, ви­си­са­ла всю рівно­ва­гу й весь су­покій йо­го душі. Се ж мог­ло нас­ту­пи­ти нині, завт­ра, по­завт­ра, при першій карі, яку міг діста­ти, він же був ще не оз­най­ом­ле­ний зі всіми мушт­ра­ми,- і відтак про­пав йо­го син. Тоді все скінчиться, і бу­де по йо­го хлоп­цеві.

В роз­пуці гнав, мов олень, до­до­му.

Йому зда­ва­ло­ся, що чим скор­ше опи­ниться до­ма, тим скор­ше збіжить час і він по­ба­читься знов ко­ло си­на. Ба­чив ли­ше один спосіб, аби вря­ту­ва­ти йо­го. З'явля­тись як­най­частіше пе­ред ним, за­цитьку­ва­ти йо­го ду­шу й да­ва­ти йо­му мож­ливість ви­го­во­ри­ти свій жаль. Відчув інстинк­том, що се мог­ло ста­ти­ся оди­но­ким спо­со­бом ус­по­коєння роз­бур­ха­ної мо­ло­дої душі…

Поля розк­ри­ва­ли­ся чим­раз більше пе­ред ним і ма­ни­ли своїм туж­ли­вим смут­ком, мов у вічність. Він спішив ни­ми нев­то­ми­мо. Лю­дей не стрічав тут май­же ніяких. В душі міня­ли­ся, мов нав­пе­рей­ми, два об­ра­зи на сіро­му тлі. Ве­ли­кий бу­ди­нок із по­рожніми заґра­то­ва­ни­ми вікна­ми, за­мо­ро­же­ний са­мою гост­ро­тою, і на пус­тих по­лях дрібний йо­го бур­дей і Марія… Мар­не ли­це з біло­го руш­ни­ка з жур­ли­ви­ми, до­пит­ли­ви­ми очи­ма…

Вернувши до­до­му, роз­повів Івоніка Марійці, що хло­пець смут­ний і хо­рий, та що приніс від нього зна­чок на примівку. Все інше за­мов­чав. Знав, що розд­ра­то­ва­не сер­це ма­тері був би до гли­би­ни зра­нив. Жа­лу­вав її, як жа­лується ма­лих дітей, та й в душі за­од­но пи­тав: «І що з то­го, що ска­жу їй? По­ря­тує тут чим?…»

Віддихав тяж­ко, зга­ду­ючи по­ли­ше­но­го в роз­пуці си­на, вмов­кав і звер­тав­ся до праці. Во­на, ба й уся при­ро­да, відігра­ва­ла німу, мо­гут­ню роль в обо­роті то­го, на око так нез­нач­но­го, дрібно­го жит­тя,- і йо­го ста­но­ви­ще до них бу­ло пов'яза­не ти­сяч­ни­ми не­ви­ди­ми­ми ни­точ­ка­ми, що об­мо­ту­ва­ли йо­го тісно та ста­но­ви­ли своїми не­оз­на­че­ни­ми ру­ха­ми й по­явою пот­ре­би са­му го­лов­ну до­лю йо­го. Пог­ли­бив­шись у них, жив на око мовч­ки й бездільно, хо­ча ко­ли внутрі йо­го душі мов діти рва­ли­ся насліпо інстинк­ти в різні сто­ро­ни й вигрібу­ва­ли ок­ре­мо від тве­ре­зо­го ро­зу­му ру­хи долі. Марійка, дізнав­шись про стан си­на, скри­ви­ла ус­та, мов у фізич­но­му бо­лю, і побігла прямісько до своєї при­ятельки Домніки. Та ма­ла примівкою відвер­ну­ти слабість і сму­ток від си­на.

Домніка бу­ла жінкою яких со­рок років і бу­ла для сільських жінок не­оцінен­на осо­ба. Ма­ла свою ок­ре­му історію, а в селі - ок­ремі пра­ва. Пе­ре­дусім відрізня­ла­ся своєю ми­нувшістю у діво­чих літах від іншихі сільських дівчат, яких жит­тя мо­но­тон­не, зго­ри наз­на­че­не, не ма­ло в собі стільки відміни й осо­бис­то­го ділан­ня, як в її житті, за­ким вий­шла заміж. Наслідком то­го, мо­же, бу­ло се, що во­на ду­же пізно відда­ла­ся. Слу­жи­ла в місті у од­но­го ба­га­то­го лих­ва­ря май­же де­сять років, і іноді пе­решіпту­ва­ли собі, що бу­ла не лиш вірною слу­гою для напівзглупілої пані, але й па­нові своєму бу­ла не менш відда­на.

Одначе ніхто не міг сього твер­ди­ти.

Вона са­ма бу­ла нез­ви­чай­но роз­суд­ли­ва, в по­ве­денні із му­жеським по­лом гост­ра до гру­бості, а по­вер­нув­ши май­же по де­сятьох ро­ках служ­би з міста на­зад у рідне се­ло, по­ка­за­ла­ся настільки працьови­та, що й гар­на, настільки хит­ра й замк­не­на, що й при­том­на - то й замк­ну­ла всім ба­ла­ку­нам рот.

Одно, на чім їзди­ла, бу­ла її залізна вит­ри­валість у пос­тах. В році не бу­ло од­но­го та­ко­го по­неділка, в котрім бу­ла б що іншо­го взя­ла в ус­та, як су­хий хліб і во­ду. Хоч бу­ла здо­ро­ва, хоч хо­ра, хоч як її пе­ре­мов­лю­ва­но з'їсти хоч раз ско­ром­не в по­неділок, во­на не да­ла се­бе пе­ре­мо­ви­ти. На підставі то­го пе­решіпту­ва­но собі, що в неї є тяж­кий гріх на душі, за який, ма­буть, кається, а дех­то усміхав­ся й го­во­рив пря­мо:

- Служила вірно своєму па­нові-жи­дові.

Була гар­на, чор­ноб­ро­ва дівчи­на, з ост­рим і сприт­ним язи­ком. І не щоб са­ме ба­га­то го­во­ри­ла. Ні, бу­ла лиш бист­ра й відваж­на. За те проз­ва­но її в цілім селі «оса».

Їй бу­ло більше як трид­цять років, як по­вер­ну­ла­ся до рідно­го се­ла, де ма­ла ли­ше од­но­го бра­та, і пос­ту­пи­ла на служ­бу до дво­ра. На гу­лян­ку хо­ди­ла зрідка й на­зи­ва­ла всіх хлопців пря­мо смар­ка­ча­ми. І ди­во! По­ми­мо її кра­си й ро­зу­му, по­ми­мо нез­ви­чай­ної ста­ран­ності, з якою завсіди одя­га­ла­ся, не вик­ли­ку­ва­ла по­ди­ву й сим­патії в му­жеській по­ло­вині сільських меш­канців. Зда­ва­ло­ся, що доб­ру пай­ку тої ви­ни по­но­си­ли її чорні хо­лодні очі, що ма­ли в собі щось неп­ри­яз­но­го. Хоч і якою ми­лою бу­ла не раз у сло­вах і в по­ве­денні, та про­те не прив'язу­ва­ла ніко­го до се­бе. Тре­ба бу­ло - так ска­за­ти - удер­жа­ти­ся на обе­реж­ності пе­ред ти­ми очи­ма. Ко­ли го­во­ри­ла або оповіда­ла що - слу­ха­ли її ра­до. Го­во­ри­ла добірни­ми, здерж­ли­ви­ми сло­ва­ми, і як та­ка, що «знає, з ким го­во­рить». Але все ста­ва­ло миліше,