Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

- Та що вже ка­за­ти! - відповіла на­суп­ле­но.- Мені прис­нив­ся дур­ний Ілія…

- Що-о?…

- Дурний Ілія снив­ся мені! Та­же знаєте йо­го, ру­до­го па­руб­ка від то­ва­ру у па­на! Він, щез би, прис­нив­ся мені!

Пані пи­са­ре­ва ду­же зди­ву­ва­ла­ся. Се му­си­ла бу­ти якась по­мил­ка. Оця ро­зум­на, ро­бу­ча дівчи­на, ся - так ска­за­ти б - ґазди­ня, во­на не мог­ла діста­ти то­го дур­но­го, прос­то­го па­руб­ка за чо­ловіка. Хоч би се й сам сон заз­на­чив, і хоч як во­на все у сни віри­ла, сим ра­зом не мог­ла повіри­ти.

- Може, ти не зро­зуміла доб­ре сну, Домнічко? Мо­же, тобі по­ка­за­ло­ся уві сні більше хлопців, а ти не спам'ята­ла доб­ре са­ме тобі суд­же­но­го?

- А бігме, що ні! Я доб­ре знаю, що се був Ілія! - відповіла за­жу­ре­но і зітха­ючи Домніка.

- Та як же він тобі снив­ся? - ви­пи­ту­ва­ла нес­покійно пані пи­са­ре­ва. Обіця­ний їй у да­рун­ку руш­ник зда­вав­ся вже втра­че­ним. Домніка вповіда­ла:

- Я бу­ла ніби десь у го­роді. Не в панськім, а в якімсь іншім, чужім, і там бу­ло ду­же гар­но й зе­ле­но. Крізь нього ве­ла од­на ву­зенька сте­жеч­ка.

Вона, Домніка, ро­би­ла в го­роді, ніби пе­ре­сад­жу­ва­ла щось. Притім сни­ло­ся їй, що пог­ля­ну­ла на стеж­ку й по­га­да­ла собі: «На тій стежці доб­ре бо­со­му хо­ди­ти. Во­на та­ка чис­та й гар­на, мов шов­ко­вим віни­ком зме­те­на».

- Оце по­га­да­ла я собі. І ко­ли я собі оце га­даю, див­лю­ся на­раз, а на стежці стоїть склян­ка з во­дою. А потім див­лю­ся, а стеж­кою пе­ре­хо­дить який­сь пан. Він не ру­шив склян­ки з во­дою і пішов дальше.

«Оце тобі не по­дасть склян­ки»,- по­ду­ма­ла я собі, бо я все про те ду­ма­ла. І на­раз по­ба­чи­ла я пе­ред со­бою дур­но­го Ілію.

«Пий пи­во»,- ка­же він мені й по­дав ве­ли­ку склян­ку пи­ва, та­ку, на яких іде в місті по дві, і які я все для сво­го па­на при­но­си­ла. Я відвер­ну­ла­ся від нього і ска­за­ла: «Пий ти собі сам пи­во: я не п'ю пи­ва!» На те ка­же він мені: «Здійми нак­рив­ку зі склян­ки й по­ди­ви­ся, що там є!»

«Ти бре­хун, Іліе! - ка­жу я йо­му.- У склян­ках від пи­ва не­ма во­ди!»

«Подивися, за­ки ска­жеш, що я бре­хун! - ка­же він на те мені.- Чи я те­бе ба­га­то разів об­бріху­вав? Чи я те­бе об­бре­хав, як ка­зав, що маю ку­сень по­ля під лісом ко­ло Гри­горія, Рахіри­но­го та­та? (А він по­ле має, пані пи­сар­ко,- до­да­ла побіжно Домніка). Чи я бре­хун?»

На те підно­шу я нак­ри­воч­ку від склян­ки, а в ній - во­да.

«Можеш ви­пи­ти ту во­ду! - ка­же він.- Во­на свіжа та й чис­та, а відтак піде­мо в та­нець».

А я взя­ла склян­ку і ви­пи­ла во­ду. Ви­пи­ла що до кра­пельки. Відтак див­лю­ся за ним, а дур­ний сміється:

«Ти доб­ре зро­би­ла»,- ка­же. Ко­ли я на нього хотіла нас­ва­ри­ти, див­лю­ся, а йо­го вже не­ма. На тім місці, де він сто­яв, стоїть ли­ше ве­ли­ка боч­ка з дощівкою. Відтак виділа я ще ба­га­то-ба­га­то скля­нок, виділа зе­лені де­ре­ва в са­ду й інші речі - і се бу­ло все.

- А чо­ловіка не виділа вже жод­но­го більше? - до­пи­ту­ва­ла­ся жур­ли­во пи­сар­ка.- При­га­дай собі! Уві сні за­бу­вається ду­же час­то не од­но!

- Скажіть мені, що з сього має бу­ти? - пи­та­ла­ся замість усього дівчи­на.

- Кажу… чо­ловіка не виділа більше жод­но­го? - пов­то­ри­ла своє пи­тан­ня пані пи­са­ре­ва.

- Ні, не виділа ніко­го більше! - відповіла смут­но дівчи­на. Во­на ди­ви­ла­ся без­рад­но на пи­сар­ку і мов­ча­ла.

- Але ти яко­гось па­на ба­чи­ла, Домнічко!

Домнічка здвиг­ну­ла глум­ли­во пле­чи­ма.

- Та що мені з то­го прий­де? Він не по­дав мені во­ди, та й вже пан не зас­ва­тає ме­не!

Пані пи­сар­ка по­ка­за­ла пре­важ­не, по­бож­не ли­це і ска­за­ла уро­чис­то:

- Як бог дасть, так і бу­де! Мо­же, ти аж на дру­гий рік відда­си­ся; сон не зна­чить нічо­го, хоч би тобі не зна­ти що сни­ло­ся…

-А я б та­ки хотіла зна­ти, що з сього має бу­ти! - нас­то­юва­ла Домніка на своїм, див­ля­чи­ся по­важ­но до­пит­ли­вим пог­ля­дом пи­сарці в ли­це.- Що з сього має бу­ти?

На те відповіла пи­сар­ка:

- Треба ще раз на бла­говіщен­ня пос­ти­ти, тоді вже на­пев­но довідаєшся, що те­бе че­кає!

На та­ку відповідь поцілу­ва­ла потіше­на Домніка пи­сар­ку в ру­ку і пішла…

Дві неділі пізніше по­чув­ся увечір в че­ля­динській двірській кухні здав­ле­ний плач, а рад­ше рев, що сти­хав, то зма­гав­ся. Са­ме в ту по­ру всту­пи­ла Марійка до кухні. Шу­ка­ла Домніку. Ма­ла дві красні кур­ки на про­даж і, не хо­тя­чи вез­ти­ся з ни­ми дру­го­го дня на торг, прий­шла пос­пи­та­ти­ся, чи не за­ку­пить їх пані.

Зачувши в сінях пе­ред ку­хон­ни­ми две­ри­ма все­ре­дині плач, спи­ни­ла­ся. Що там зай­шло? Би­ли ко­го? Хтось пла­кав, не­на­чеб йо­му сер­це роз­ри­ва­ло­ся… Зда­ва­ло­ся, од­на-одніська осо­ба бу­ла там. Во­на по­тис­ну­ла за клям­ку і увійшла до­се­ре­ди­ни. Кух­ня бу­ла сла­бо освіче­на. Під стіною, на довгій лавці, що ся­га­ла від печі до две­рей, ле­жав на жи­воті на цілу свою дов­го­ту Ілія і, підклав­ши під ли­це ру­ки, пла­кав гірко.

При вході підняв тро­хи го­ло­ву вго­ру і гля­нув на неї. По­ба­чив­ши, що се чу­жа, заг­ра­бав ли­це на­но­во у ра­ме­на і, зітхнув­ши тяж­ко, за­мовк.

- Добрий вечір, Ілійко! - про­мо­ви­ла Марійка в добрім, несміливім тоні, спи­нив­ши­ся по­се­ред пе­карні. - Чи не­ма тут Домніки?

- Най її кольки пірвуть! - зак­ляв хло­пець, не підво­дя­чи об­лич­чя з рук.

- Ей бо­же, Ілійко, а вам що та­ко­го? - клик­ну­ла з пе­ре­ля­ком Марійка, прис­ту­па­ючи близько до хлоп­ця.- Що вам Домніка вин­на?

- Що во­на мені вин­на? - відповів він, підво­дя­чи го­ло­ву вго­ру.- Во­на з ме­не сміх пус­ти­ла! Я сва­тав її, а во­на ме­не відки­ну­ла! Те­пер з ме­не всі сміються!

При тих сло­вах упус­тив го­ло­ву на­но­во на ру­ки й роз­ревівся вго­лос.

Марійка мов­ча­ла хви­лю, див­ля­чись по­важ­но на хлоп­ця, а відтак сіла не­да­ле­ко нього на стілець і за­ду­ма­ла­ся.

Ся спра­ва зай­ня­ла її.

Ілія був си­ро­тою. Не ду­же вже мо­ло­дий, хоч мо­лод­ший від Домніки, і не ду­же-то муд­рий. У війську не слу­жив, бо не взя­ли йо­го. Мав два мор­ги по­ля. Був усе у службі і наск­ла­дав тро­хи гро­шей, не був пи­як і не крав, і як роз­ду­ма­ти, то був зовсім по­ряд­ний па­ру­бок.

Розуму не бу­ло в нього ду­же ба­га­то, але в яко­го чо­ловіка пре­ба­га­те ро­зу­му, в то­го не все жінці ду­же доб­ре. Сам не знає, чо­го від жінки ви­ма­га­ти. Во­на лю­би­ла Домніку і бу­ла б їй усього доб­ра ра­да, як рідній сестрі. Відчу­ла, що їй при­па­ла в оцій справі якась діяльність, і що на цілу спра­ву не мож­на бу­ло не зва­жа­ти.

- Коли ви