Олександр Петрович Казанцев - Марсові онуки, Олександр Петрович Казанцев

планету жменю землі, щоб її крихти упали на могили Гаррі і його друзів… Я зобов'язана виконати ненависний мені наказ, усе ж таки виконати і тим продовжити справу загиблих».

У магнітофоні чувся шерхіт і тріск атмосферних розрядів. Голос Мері стих, потонув у шумі, зник…

— Усе ясно, — сказав Керн. — Вона полетіла…

— Не може бути! — розпачливо вигукнув Вуд.

— Можете вважати, що жменю землі вже кинуто на вашу могилу, — сердито мовив Керн.

— Ви брешете, шефе! Адже це Мері!.. Треба повернути її, покликати назад! Повідомити на Землю!..

Добров провів рукою по колючій сивіючій щетині, якою обріс його череп:

— На жаль, містере Вуд, як вам відомо, горішні іонізовані шари венеріанської атмосфери виключають зв'язок із Землею навіть з «Просперіті». Поки він перебував на орбіті супутника, зв'язок був несталий.

— «Поки перебував»! — з жалем вигукнув Гаррі. — А тепер летить… І я не певен, що він летить до Землі. Я не певен, що вона врятується, зуміє вивести корабель на орбіту.

Олекса вдячно глянув на Вуда.

— Отож ти непокоїшся про неї, Гаррі! Вибач, я погано про тебе подумав.

Гаррі наче не почув цих слів. Він одвернувся до ілюмінатора і став дивитися на пломінке червоне небо.

— А я… — сказав нерішуче Олекса. — Я навіть не смію признатися, що… що радий!.. Ми залишимось… Ми знайдемо їх.

— Кого — їх? — похмуро обернувся Добров.

— Братів по сонячному племені.

— Облиште вчорашні жарти! — обурився Добров. — Невже ви розраховуєте, що ми зможемо прожити тут рік? Хто міг переселитися сюди з іншої планети? Нам не вижити тут. На жаль, не вижити і піднявшись на «Знанні», ставши штучним супутником Венери. На Землю про своє врятування ми в цьому випадкові повідомимо, та, поки ждатимемо допомоги, загинемо від космічного випромінювання. Занадто пощипано в дорозі корабельний захист.

— Розрахунок такий же точний, як і страшний, — підсумував Ілля Юрійович. — Доведеться нам учорашню гіпотезу перевірити на самих собі.

Він відчинив двері в рубку керування, пройшов до пульта, любовно погладив його панель, став біля вікна, задумливо дивлячись на венеріанський ліс.

Олекса, Вуд і Добров залишились у радіорубці. Тільки Керн пішов слідом за командором.

Він стояв за його спиною і мовчки дивився іа підлогу.

— Командоре, — сказав він нарешті, — двічі по два. все ж таки не п'ять, тільки чотири.

Богатирьов обернувся й уважно подивився Керну в обличчя.

— Та-а-к, та-а-к, — повторив той, — чотири. І, як відомо, чотири більше і цінніше одиниці.

Богатирьов важко сів у крісло і затис бороду в кулак:

— Як вас зрозуміти, Аллан?

— Наступну експедицію на Венеру можуть відкласти на багато років. Подати сигнал можна тільки з орбіти супутника. Четверо залишаться на Венері, постараються вижити. А я сам піднімусь на «Знанні», дам сигнал на Землю.

— Так, — сказав Богатирьов, спідлоба дивлячись на схудле лице американця. — Підніметесь і загинете од випромінювання?

— Так, командоре. Двічі по два — чотири, а не п'ять.

У дверях стояли Олекса, Вуд і Добров. Вони чули всю розмову.

— Важка справа, друзі, важка… — сказав Ілля Юрійович. — Чуєте, на що Аллан готовий!

Тяжка гнітюча тиша скувала всіх. Навіть Пулька мовчала, байдуже оглядаючи тих, що повернулися.

— Що робитимемо? — звів очі Ілля Юрійович.

— Дайте мені всюдихід, я знайду місто сонячного племені і повернусь сюди, — вів своєї Олекса.

— Вихід інший, — сказав Добров. — Запустити ракету без людей, щоб вона вибухнула над хмарами. Спалах буде помічено з Землі, і він стане сигналом, що ми живі.

— Так, — сказав спроквола Ілля Юрійович, накручуючи на руку прив'язний ремінь. — На те, що сказано тут, як говорив Чапай, наплювати й забути… В космос, де загрожує космічне проміння, без достатнього захисту на тривалий строк підніматися не станемо. Сигнал на Землю дамо. Для цього використаємо імпульс автоматичної метеостанції. Будь-які шари проб'є.

Олекса ляснув себе по лобі:

— На базі ракети «Знання» створимо на Венері колонію.

Виживемо за будь-яку ціну, щоб експедиція, котра поїде за нами, одержала від нас найбагатший науковий матеріал. А поки що опрацюємо програму широких досліджень Венери.

— Та-а-к, — промимрив Добров і став терти щетину на голові.

— Можна мені потиснути вам руку, сер? — спитав Вуд Керна.

Керн здивувався.

— За те, що ви ладні були це зробити, — пояснив Вуд.

Олекса підійшов до пульта і ввімкнув зовнішні мікрофони.

До кабіни ввірвалася хвиля звуків, які були звичні в лісі, та здавались протиприродними в кабіні.

Олекса затремтів, наче в гуркоті, що віддалявся та стрибав, і в пронизливому завмираючому вищанні щось почув.

Прислухалися й інші.

Олекса схопився за спинку крісла.

Вона!

І, наче біля самого вікна кабіни, пролунав закличний крик, ніжний, голосний і переливчастий.

Олекса тримав у руці скульптурну голівку невідомої чужопланетної дівчини і прислухався до лісового голосу.

— Еоелла!..

Добров насупився. Вуд схилив голову. Ілля Юрійович, упершись дужими руками в розставлені коліна, дивився на підлогу.

Розділ сьомий
ЄОЕЛЛА!..

Погода на Венері покращала. Дув сильний, але рівний вітер. Небо було високе # червоне, по ньому мандрувала зоря невидимого Сонця.

Навколо ракети