Леонід Миколайович Панасенко - Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко

не можна давати бочки з вибухівкою.

Все продумано. Та неспокій не відпускає мене. Ми щось забули. Що саме?

Виходжу з Палацу. Вони ждуть мене.

Медове повітря темнішає, густішає, хмари швидко пливуть угорі, беруться фіолетовим відтінком. Віє свіжістю, мов після грози. Наче підвішене на тонких жовтогарячих нитках променів, погойдується світило, наближається до виднокраю. Спускаюся до ракети, обережно ступаючи по слизькому камінню. Озираюсь.

Підтримуючи мушлі, створіння квапливо шкандибають за мною і… відстають чимдалі більше. Одне з них спотикається. Рідина виливається на каміння. Створіння падає долілиць. Через відростки жадібно вбирає те, що не ввібрав грунт.

І враз я збагнув. Східці! Ми забули полегшити дорогу, щоб їм легше було підніматися до Палацу! Ми думали тільки про те, що залишили в блоках, і забули про дорогу до них. Ми всі припустилися помилки і в своєму піклуванні про них, і в мудрій обережності. І Влад — теж. А це може коштувати життя багатьом із них…

Дістаю з кишені сигналізатор. Вистукую на ньому команду-програму. Тієї ж миті з контейнера ракети з’являється кілька автоматів. Оповиті димом вихлопів з невеликих дюз, вони поспішають на дорогу.

Чекаю, поки останнє створіння зійде в долину, і передаю команду.

Автомати виконують програму. Сліпучі зигзаги спалахують на дорозі. Виростають гриби вибухів. Скрегочуть потужні електродолота і свердла.

Дорога вже скидається на річку — її вкривають хвилі-сходинки. Автомати один за одним повертаються до ракети.

У цей час відкривається другий люк. З нього на висунутому ескалаторі спускаються Влад і Ася. Підходять до мене, дивляться на дорогу. Ася звично-ласкаво спирається на моє плече, каже:

— Дитинчата пам’ятатимуть… — Так вона називає ці створіння.

Влад мовчить. Він обертається до мене, випинає нижню губу. Я тихенько хихикаю, бо він схожий у цю хвилину на пихатого верблюда.

Та одразу ж перестаю сміятися. Чому Ася так дивиться на нього, широко розплющивши темні спокійні очі? На мене вона дивиться інакше: трішки поблажливо, по-дружньому тепло.

Навіщо Влад дістає сигналізатор? Що відстукує на ньому?

З люка за його командою враз вилітають кілька автоматів. Гуркіт. Здригається грунт. Зітхнувши, падають скелі. Злітає вгору каміння. Ася злякано відпускає моє плече.

Отямившись, бачу, що дороги нема. Вона похована під уламками, порізана розколинами і ярами. Тепер вона стала ще небезпечнішою для цих створінь. Що він учинив? Нащо?

Від гніву наморочиться в голові. Похитуючись, ступаю кілька кроків до нього.

Він мовчить. Сумовито дивиться на мене знизу вгору.

— Пора йти. В ракету. Там поясню.

Навіть зараз його слова — слова резолюції.

Він повертається до мене сутулою спиною, прямує до ракети. Ася йде за ним — між ним і мною. І мені не лишається нічого іншого… Намагаюся втішити себе, згадуючи сумні очі командира. Може, він нещасливіший за будь-кого з нас саме тому, що бачить далі за інших і не має права на помилки? Може, йому страшенно хочеться навчитися робити помилки?

Ескалатор поволі піднімає нас до отвору люка, запнутого тоненькою плівкою. Сумно дивлюся на місце, яке недавно було дорогою на гору. Вдалині бовваніють непорушні постаті “дитинчат”.

Уявляю, як вони прийдуть сюди, як здивовано мацатимуть неприступний для них підйом. Робитимуть спроби дістатися до Палацу, але ж мушлів з рідиною не можна випускати із щупальців, отже, спроби ті будуть марні.

Ненавиджу Влада. Ще ніколи ні до кого я не відчував такої ненависті. Навіщо він це зробив? Щоб принизити мене? Зневажити їх?

Вони підуть у свої похмурі надра, несучи в душах страх, подив і… невгамовну цікавість, жадобу пізнання. І це примусить їх знову і знову йти на гору, де вони бачили щось Незвичайне і Загадкове. Але життєдайна рідина в мушлях, яка робить їх такими пожадливими й недовірливими, щоразу змушуватиме їх зупинятися.

А потім… Що ж буде потім?

І раптом на диво чітко уявляю… Ні, бачу, що буде!

Одного разу цікавість переможе все. Найсміливіші чи найдопитливіші з них наважаться. Вони почнуть працювати, сплетуть канати, зроблять мости, перекинуть їх через розколини. А під горою залишать свої мушлі, вперше довіривши їх іншим, щоб потім по канатах підняти їх угору. І ніхто з тих, що залишаться внизу, не обманить їхньої довіри, бо інакше вони не довідаються про Незвичайне і Загадкове.

Спіральні хмари, шалено обертаючись, летять повз мене. А я, поклавши палець на кнопку ескалатора, дивлюся на зруйновану дорогу і — в себе. Щось зріє в мені, вимальовується, як на фотоплівці.

Тут, на цих зруйнованих східцях, “дитинчата” піднімуться, муситимуть піднятися на дуже високий щабель…

Олександр Тесленко
РУСУЛЯ

Мала прокинулась серед ночі і зіскочила з ліжечка. Вона шукала горщик, але, наштовхнувшись на нього в сутінках, від несподіванки закричала:

— Хоха! — і обмочила штанці.

Це змусило Русулю, старого біокібера, розплющити очі й устати до дитини. Перевдягла малу Торонку і проспівала тихо пісеньку:

А вчора нам сорока дорогу перейшла і білими боками нам зиму принесла. А вчора нам сорока казала про сніги, своїм чорнявим хвостиком всі замела сліди. А вчора нам сорока казала про печаль.