Леонід Миколайович Панасенко - Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко

— Постривайте! — зупинив його письменник. — Людям справді притаманні слабість і каяття. Я не хочу шкодувати! Знебольте мою пам’ять, ви ж, напевно, вмієте це. Позбавте мене бодай відчуття реальності подій.

— Прощавайте, метр. — Посланець із майбутнього торкнувся своєю гарячою долонею чола Рея Дугласа і щез.

Письменник поторгав велосипедний дзвоник. Срібні звуки розкотилися серед прив’ялої трави, мов краплини ртуті. Дуглас здригнувся, огледівся довкола:

“Що це зі мною було? Якась прострація. І голова розболілася. Я сьогодні багато думав про Вулфа. І, здається, з кимось розмовляв. Чи, може, здалося? На березі ж жодної живої душі. Але звідки тоді сліди…?”

На мокрому піску й справді виразно виднілися два ланцюжки слідів.

“Та годі, це не головне, — подумав письменник. — От сюжет про Вулфа таки непоганий… Його забирають у майбутнє за годину до смерті… Там йому дають сто, двісті років життя. Тільки пиши, виспівуй душу! Ні, це немислимо, надто щедро, він потоне в океані часу. Стиснути! До краю, ще, ще… Місяць! Найбільше два. їх вистачило на все. Він летить на Марс. І там пише, надиктовує свою найкращу книжку. А потім повертається в Балтімор, у лікарню, в могилу… Та чим же пояснити його повернення — необхідністю чи бажанням?.. Я напишу оповідання. Його можна назвати “Загадковий лист”. Або “Рік ракети”… Або ще так — “Про вічні мандри і про Землю”.

Ще кілька годин — і ми відлітаємо звідси. Якими залишимося ми в уяві цих створінь — уже не тварин, але ще й не людей? Що ми забули зробити для них?

Вони стоять нерухомо, півколом. Легенько ворушаться лілові вусики-антени на їхніх “головах” —певніше, на трикутних виступах посеред тулубів. Про що вони думають? Про мене? Про ракету? Про себе?

Тьмяно міниться густа рідина в мушлях, що їх тримають створіння в щупальцях, не розлучаються із ними ні на мить. Ця рідина — їхнє життя. Вони не проживуть і півгодини, якщо не ковтнуть раз—другий із мушлі.

Мені шкода їх. Та це не тільки жаль. Вони схожі на маленьких дітей. Наші далекі предки колись були такими — в добу дитинства Землі. Вони безпорадні, безжалісні, до всього страшенно цікаві. Що змушує їх підніматися на поверхню звивистими печерами від озер із життєдайною рідиною? Може, вони не можуть жити без світла? З дна озер вони дістають мушлі. Той, хто краще пірнає, має змогу дістати більшу мушлю. Отже, він може довше лишатися на поверхні. Якби не це, вони б згуртувались, і їм легше було б вижити. А все одно вони намагаються бути разом, коли повертаються до озер, — через завали в печерах, через небезпеку. Коли ж їхні мушлі повні, вони бояться одне одного. А потім знову об’єднуються — щоб гуртом оборонятися й безпечніше почувати себе в дорозі.

“Отак вони стають розумними істотами”, — сказав наш командир Влад, і його слова прозвучали як резолюція. Він завжди так говорить — стисло, неквапно і значуще. Це мене дратує, спонукає до суперечок — без надії на успіх. Усі всміхаються, навіть Ася. А Влад мовчить, щоб потім однією фразою перекреслити всі мої докази. Невідпорна правота незворушно стоїть за ним, наче тінь. Невже він ніколи не помилиться?

А втім, йому не можна помилятись — це може призвести до загибелі всього екіпажа. І все-таки мені іноді хочеться, щоб він помилився… І став людянішим…

Одне створіння чимось стривожене. Здогадуюсь: рідини в мушлі лишилося мало. Мені здається, що їм було неймовірно тужно і страшно перед отим неминучим поверненням у надра планети, в морок, до димних озер. На нього чатують тисячі небезпек, щупальця напіврослин-напівтварин, що причаїлися в печерах, обвали. Але воно піде цією дорогою знову і знову. Воно вже не може інакше.

Тому мені важко ставитися до них холодно-допитливо, як Влад. Прощаю їхню скупість і жорстокість.

Пригадую, як одне з цих створінь, затримавшись на поверхні довше, ніж треба, спробувало вихопити у сусіда мушлю з живлющою рідиною. Вони билися на смерть. Розхлюпали всю рідину. Інші стояли, дивились. Не втручалися.

Ми не могли нічим допомогти. Передавали радіокодом сигнали, просили інших дати хоч краплину з їхніх запасів. Вони кидалися хто куди, коли ми підходили. Навіть спробували захищатись. Ася розплакалася: “Тварини!” Я вирішив дістатися до озер. Влад здогадався про мій намір, процідив: “Пізно”. Я мало не загинув, а коли повернувся з рідиною, було вже справді пізно…

Моя прихильність до них не зменшилась навіть після цієї події. Бо надто вже страшний їхній шлях, а вони все-таки йдуть ним.

Я дивлюся на скелясте плато, — там сяє вершина Палацу, який ми збудували для них. Тривожний неспокій не полишає мене. Ніби все продумано. Та мені здається…

Підіймаюсь на скелі, а створіння незграбно поспішають за мною. На слизькому камінні виблискує колючий лишайник, повітря жовте, як мед, спливає в долину. Спіральні, заряджені електрикою хмари пролітають зовсім близько, наче хтось стріляє ними в мене.

Заходжу в Палац. У центрі першого залу — колесо і важіль, найбільші винаходи людства. “Прискорити еволюцію створінь”, — казав Кім. “Допомогти їм”,— думав я. Ася питала, звертаючись і до нас, і до себе: “А може, їхня еволюція пішла б зовсім іншим шляхом, і ми просто накидаємо свою волю?” Влад тоді мовчав. Ніхто не знав, про що він думав.

Я йду залами, де зберігаються вмуровані у стіни блоки із записами про найбільші відкриття. Щедрість, на яку здатні тільки вищі істоти. Розумна щедрість — кожен блок має специфічну оболонку, яку важко розкрити, і свій шифр. Тільки досягнувши високого ступеня цивілізації, вони зможуть розкрити блок із записами про розщеплення атома. Вони зрозуміють: це піклування про них. Горилі