Анатолій Наумович Рибаков - Бронзовий птах

але й відкрити якусь таємницю. І мені зараз пригадалась історія з кортиком: Полевой, Нікітський і всі інші. І якось сам собою у мене склався вірш. Якщо хочете, я вам його прочитаю.

Усі висловили бажання послухати. Мишко випростався і, трохи хвилюючись і побоюючись, що він забуде якийсь рядок, прочитав вірш.

Діти мовчки слухали. Мовчанка панувала ще деякий час після того, як Мишко закінчив читати. Потім Генка спитав:

— А де ж кінець?

— Кінця я ще не придумав, — відповів Мишко.

Раптом йому стало дуже соромно. Вірш здався йому слабким, поганим, нехудожнім. Він побачив, що у вірші немає правильного розміру. І рима не вдалася. І взагалі все пишномовно, виспрено, не бере за серце. Не треба було його читати! І надало ж йому! Навіщо? Він же не збирається бути поетом. От і товариші мовчать. Розуміють, що вірш поганий, але не кажуть, не хочуть його образити. Навіщо він це затіяв? Мишко опустив руку в кишеню, непомітно зім'яв і розірвав аркуш з віршем на дрібні шматочки.

— Що ж, — сказав Славик, — вірш непоганий. Тільки ж кінця немає і розмір не всюди дотриманий. Потім, не римуються перший і третій рядки.

— Це не обов'язково, — зауважила Зіна.

— Але бажано. І потім, різні рядки мають різну кількість складів…

— А за ідеєю добре, — сказав Генка. — Я коли слухав вірш, так одразу ж згадав і станцію, і ешелон, і комісара Полевого. Ти, Славко, тому критикуєш, що не бачив цього. А ми з Мишком бачили. Правда, Мишко?

— Правда, — підтвердив Мишко. — Але для чого я склав цього вірша, ви не знаєте. Я дивлюсь, що ви сидите нудьгуєте, і вирішив трохи пас розвеселити. Я знаю, що вірш поганий, але мені хотілося трохи вас потішити і пожвавити наш нудний костер. От я взяв і на ходу склав цього вірша…

— Прямо зараз і склав? — висловив сумнів Генка.

— А то коли ж? Прямо в думці склав і прочитав. — Мишко підвівся. — Все! А тепер спати, по палатках. І майте на увазі: нічого з нами не трапиться. Ми скоро повернемось. Так що ніякої паніки. А от якщо ми й до ранку не повернемось, тоді шукайте нас у лісі, біля Голигінської гатки.

Розділ сороковий
Небезпечна експедиція

Табір затих. Мишко, Генка і Жердяй тихенько вилізли з своїх палаток і швидко пішли до лісу.

Повний місяць освітлював сплячий табір. Було так видно, що Мишко виразно бачив верхівки дерев. І синє небо над ними. І зірки.

— Як у ліс підемо: берегом чи лугами? — пошепки спитав Жердяй.

— Берегом, повз човняра, — теж пошепки відповів Мишко.

Три маленькі постаті посувалися степовою стежкою, що вела від табору до річки. Попереду Жердяй, за ним Мишко і останнім Генка. Жердяй ішов легко, нечутно. Мишко рішуче крокував за ним. А Генка, що встиг було в палатці заснути, тепер плентався позаду, позіхаючи і почуваючи себе страшенно нещасним від того, що не виспався. Він був хоробрим хлопчиком, але любив поспати.

Поблизу річки Мишко наказав хлопцям зачекати, а сам поповзом підібрався до човнової станції. Місяць заливав її своїм світлом. Човни на воді здавалися чорними поснулими рибами. Але нікого па станції не було. Тихо. Ні голосу, ні плескоту.

Так само поповзом Мишко повернувся до друзів, і вони рушили в дорогу.

До лісу було верст п'ять. Дорога спочатку звивалася понад берегом, потім заглибилася в поле. В місячнім сяйві все здавалося химерним і таємничим. Щось шелестіло в пшениці. Таємничі звірятка перебігали дорогу.

Двоє зелених очей з'явилися попереду і зникли.

— Заєць, — прошепотів Генка, стріпнувши з себе сонливість.

— Може, заєць, а може, й кіт, — сказав Жердяй. Ліс став перед хлопцями несподіваною чорною, похмурою громадою.

— Як підемо? — спитав Жердяй тремтячим голосом. Він усе ще сподівався, що Мишко побоїться піти в ліс і вони повернуться в табір.

Але Мишко і не думав повертатись.

— Веди нас до болота, тільки не цією стежкою, а іншою. І так, щоб не чутно було.

Услід за Жердяєм хлопці обійшли узлісся і заглибились у ліс.

Одразу стало темно. Місячне світло, ледве пробиваючись крізь густі крони дерев, тоненькими смужками лягало на стежку. Горбасті кореневища дерев, що перетинали її, здавалися клубками чорних заснулих гадюк.

Ліс жив нічним таємничим життям. Між деревами проносилися невидимі птахи. Це дрімлюга або кажан. Часто коротко, уривчасто хрустіла суха гілка, неначе хтось підкрадався. Мишко і Генка інстинктивно зупинялись. Але Жердяй ішов уперед, і хлопчики рухалися за ним. Якщо Жердяй не зупиняється — значить, ніякої небезпеки немає.

Йшли вони довго. Мишко зовсім перестав орієнтуватися. Без Жердяя їм, звичайно, не вибратися звідси. І як тільки Жердяй орієнтується тут? Незрозуміло…

Тимчасом ліс почав рідшати, дерева стали нижчі і менші. Нарешті хлопці вийшли ще на одне узлісся.

Жердяй зупинився і обернувся до Мишка. В місячному сяйві його обличчя здавалося мертвотно-блідим.

— Зараз буде болото, а там Голигінська гатка, — тремтячим голосом прошепотів Жердяй.

— Підеш? — тихо спитав Мишко.

Жердяй заперечно похитав головою.

— Добре. Лишайся тут. Чекатимеш нас. Не побоїшся?

Жердяй кивнув головою на знак того, що він згоден залишатися тут і чекати товаришів.

— Покажи, як іти.

Жердяй простягнув руку праворуч і зашепотів:

— Підете краєм лісу. Як дійдете до чотирьох дубів, так візьмете ліворуч, там просіка… А як просіку перейдете, там побачите болото…