Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

І, розуміючи, що поводиться нерозумно, що саме цього Вони від нього і чекають, повільно пішов до острівця, намагаючись ступати акуратно, кожним кроком, як на болоті, пробуючи грунт під ногою. Грунт наглухо приховували парасольки лопухів, хіба мало що під ними можна заховати.

Добрався до острівця-лисинки, оглянув його. Посередині, із землі, піднісшись над нею сантиметрів на десять, стирчала картонна нетовста труба, картонним же кружальцем заклеєна на кінці. Прямо із труби виходила мідна дротинка, тяглася до землі і пропадала в лопухах — у напрямі сусіднього паркана. Біля труби, притиснута камінчиком, лежала сторіночка з зошита у клітинку. На ній фломастером значилося: “Обережно, небезпека!” Літери друковані.

“Міна!” — з жахом подумав Вадим.

І тут же обірвав себе: ти що, лопухів об’ївся? Звідки у вісімдесятих роках у підмосковному дачному селищі взятися міні? І все ж упирався: Вони змайстрували. Дістали тол, динаміт, напалм, атомну боєголовку — що іще? — замінували ділянку, поки Костянтин час тягнув, а Зінаїда на “атасі” стояла. Завели кінець до автоматичного детонатора.

Пригадалися бачені по телевізору фільми про партизанів: ворожий ешелон мчить по рейках, рука мінера лежить на рукоятці детонатора, секундна стрілка біжить по циферблату на зап’ястку командира.

Дурниця яка! Ну всунули в землю трубку з картона. Ну дротину натягли. Камуфляж, ясна річ! Хочуть його на “слабко” взяти. Не дочекаються!

А до речі, куди все-таки веде дротина?..

Можна подивитися. Так, з чистої цікавості. Не хапатися ж за трубу: Вони, напевне, щось заклали. Не тол, звичайно, а наприклад, це… Ну це… Як його?..

Фантазії у Вадима не вистачило, зате обережності — досхочу. Підняв сукувату суху палицю, яка невідомо звідки взялася, розсунув нею лопухове листя, побачив мідну ниточку, що бігла до паркана. Так і йшов, з кожним кроком остерігаючись, ворушачи палицею лопухи, щиро сподіваючись, що ніхто його не бачить. Тобто ніхто з нормальних людей, жителів селища. А Вони, зрозуміло, спостерігають, сумніву немає. Ну й дідько з ними, нехай тішаться. Тільки не принесе він їм радості, буде пильним, як звір.

Дротина підповзла до паркана, і Вадим, дещо заспокоєний, уже збирався повернути назад (за огорожею лежала чужа ділянка, не виключено — ворожа територія), коли наступним кроком він раптом не відчув під ногою опори, хитнувся назад, намагаючись утримати рівновагу, але пізно: інерція руху неухильно несла його в Невідомість, і, провалюючись кудись униз, у провалля, в пекло, він устиг подумати: кінець.

Пекло, втім, виявилося недалеким: не більше ніж метр у глибину (далі Вони не рили — не встигли чи не хотіли), але по вінця заповнене крижаною криничною водою. Плюхнувшись туди з розмаху, піднявши фонтан бризок, розлютований Вадим тут же почув — здатен ще був! — гучний удар, і в голубе передвечірньо тьмяне небо, що здавалося з ями з водою неймовірно високим, злетіла — звідкілясь поруч! — вогненно-червона ракета, потягши за собою сірий димний хвіст. Вона досягла найвищої точки, на мить зависла і, згасаючи, неохоче пішла вниз. Потім геть зникла. Падаючи в яму, Вадим обірвав-таки дротину, зв’язану з ракетою-хлопавкою — тією самою картонною трубою на викошеній лисинці,— і законний салют відзначив військовий успіх ворога.

Лаючись на всі заставки, Вадим виліз із ями: добре, що в плавках був. Вони, мабуть, чекали, що він у повному параді у пастку влучить. Уже не дуже обережно він пішов, давлячи лопухи. Біля лисинки затримався: так і є, картонної трубки і сліду не було. Технічно обдаровані “квіти життя” начинили її сумішшю для фейєрверка, яку, як ще із школи пам’ятав Вадим, скласти нескладно, про це у багатьох популярних брошурах пишеться. В тому числі і в журналі “Наука и жизнь”. Цікаво, коли Вони яму викопали?.. Поява Зінаїди та її пошуки вертольота — провокація. Яму викопано раніше, можливо, вночі, а Вони прикинули точно із врахуванням психологічного моменту: Вадим весь у підозрах, пов’яже Зінаїду з Ними, піде цікавитися: що це вона за будинком робила? Не помилилися, психологи…

Вадим увійшов у будинок, на всяк випадок замкнув вхідні двері, переодягнув мокрі плавки і влігся в плетене із соломи крісло-гойдалку на терасі — логічно розмірковувати. Не те прикро, що викупався, а те, що купили його хвацько. І головне, купівлю розраховано на цікавого підлітка. Виходить, він, великий дядя, нічим не кращий од тих, хто пішов на нього війною. Не розумніший. А якщо чесно: Вони розумніші.

Дивна річ: соромливе визнання чомусь не засмутило Вадима, який до цього уявляв себе дуже розумним і розсудливим. Він ніколи не вважав себе азартним, не грав у карти, не простоював годинами за більярдним столом, рулетку тільки в кіно бачив. Він не вмів програвати, тому що не грав. Ні в що. І коли для його нинішніх противників все, що відбувалося, вважалося веселою та азартною грою, і — мимохіть! — Вадим втягнувся в неї, то належало, очевидно, визнати: Вони виграли. Вони змусили його відступити, здаватися, тільки з поля бою. Ще донедавна тверде рішення “не звертати уваги” здавалося йому тепер наївним і безглуздим. Скороспішним. Він сюди працювати приїхав, а не терпіти знущання з боку малолітніх злочинців, до яких не з томом Макаренка — з дільничним міліціонером підходити треба. Немає у нього часу на пустий опір!

Виявляється, здався? Що за нісенітне визнання! Якщо шум за вікном заважає роботі, то зачиняють вікно, а не намагаються звернути автомобілі на іншу вулицю. І це, зауважимо, вважається не поразкою, а розумним виходом. Розумним…

І все ж крутилося десь всередині: здався, здався, здався! Злякався, відступив, прикрився доказом…

Цитьнув на себе: припини негайно! Тобі тридцять уже! Не уподібнюйся хлопчакам! Завтра зранку — на електричку і в столицю, попишемо там, дозволимо собі певний урбаністичний ухил, і буде це не залишенням колії, а природним її розширенням. Вирішено і підписано!

Так, той папірець із фломастерним написом — “Обережно, небезпека!” — треба підібрати і прикнопити до вхідних дверей на терасу: як напучення всім тим, кого милий друг, дідів онучок, дачною самітністю благодіяти стане.

Жартуємо, намовляємо: ні дід, ні внук в тому, що сталося, не винні.

Хоча цікаво: як це