Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

засувом, Вадим стояв на своїй галявинці і думав, що все взаємопов’язано і даремно він розслабився, пустив дівчатко на ділянку: напевне, вона — із клона, і братик звідти ж, а щодо бомби бреше, вміє вона бомби робити і одну несе за пазухою. Зараз шпурне, все навкруги вибухне і з кущів бузку полізуть Вони на чолі з “адідасами”. Але дівчатко поблизу мало мирний вигляд, бідний мінімум матерії на сарафані виключав будь-яку можливість заховати бомбу, а братик взагалі був голий, і Вадим заспокоївся. В усякім разі, ситуацію він контролював, готовий до будь-якої несподіванки.

— Як вас звати, дядечку? — запитала дівчинка.

Вона дивилася на Вадима знизу вгору, усміхалася — зуби у неї були дрібні і гострі, а ще Вадим задоволено відзначив, що одне око у неї голубе, а друге — каре. І в цьому видалося йому щось диявольське, як нещодавно вогненно-волосу дівчину біля сосни відьмою уздрів.

— А тобі нащо? — підозріло поцікавився він.

— Для зручності спілкування. Мене, наприклад, Зінаїдою звуть. А його, — вона кивнула вниз на братика, — Костянтином.

— Зви мене Вадим Миколайович, — сказав Вадим, внутрішньо проклинаючи себе за інтелігентську м’якотілість: треба було б цитьнути на нахабу, на місце поставити, а він, бачите, ім’я-по батькові повідомив.

— Так ви, Вадиме Миколайовичу, пригляньте за Костянтином. Пригостіть його чим-небудь, щоб не плакав, — швидко проказала Зінаїда і всунула в долоню спітнілу долоньку малюка. — А я хутенько. Я знаю, де він упав.

— Е-е… — почав було Вадим, та Зінаїда вже вискоком бігла по ділянці — два стрибки на правій нозі, два на лівій, — звернула за будинок, де, як пам’ятав Вадим, росли лопухи, кропива, реп’яхи і ще всіляке страховиння, тому вертоліт там шукати можна вічно. Якщо він, звичайно, не в натуральну величину зроблений.

Братик Костянтин смоктав палець. Здавалося, йому було байдуже, за чию руку триматися: аби не впасти і аби палець з рота не відняли. Філософ. Сопляк під Костянтиновим носом дуже дратував тонкі почуття художника. Вадим пошукав очима, присів навпочіпки і, зірвавши більш-менш чистий листок подорожника, втер малюкові ніс. Костянтин переніс операцію стійко, не писнув навіть. Витріщився на Вадима, кліпав очима, які у нього на відміну від сестриці Зінаїди однаковими бачилися — карими.

— Ну що, Костянтине, — раптом незрозуміло розчулившись, сказав Вадим, — як воно, життя?

Костянтин смоктав палець гучно, смачно, на запитання не відповідав. Не вмів.

— Може, тобі варення дати? — Вадим зовсім розтав, пильність втратив. І розумів, що робить дурницю, а нічого з собою вдіяти не міг: подобався йому Костянтин, і край.

Почувши знайоме слово “варення”, Костянтин пожвавішав, часто-часто закліпав очима, ще голосніше зацмокав і досить осмислено кивнув: дати, мовляв.

— Ну, ходімо.

Вадим вів його витоптаною у траві доріжкою, зігнувшись навпіл: інакше не діставав до задертої долоньки малюка. Він обережно, не в приклад сестриці, обминав коріння. Костянтин довірливо шльопав босими ступнями, стараючись якраз потрапити на коріння. Зінаїда не з’являлася. Чи лазила у кропиві в пошуках літального апарата, чи чинила диверсію. Вадимові в даний момент на все було, як кажуть, начхати, він горів батьківським бажанням, що раптово прокинулося, нагодувати дитину зацукрованим полуничним варенням.

— Сідай, — сказав він Костянтинові, коли привів його на терасу. Стілець підсунув. Костянтин довірливо і ясно дивився на нього, з місця не рухаючись.

— Отож! — зметикував Вадим. — Ти ж у нас гном. — Підхопив його під пахви, посадив.

Наголо стрижена Костянтинова голова ледь виднілася над столом. Рот був саме на рівні блюдця з варенням. Цікаво, подумав Вадим, вийме він палець із рота чи ні?

Костянтин вийняв. Обома руками взявся за блюдце, присунув до себе і, не звертаючи уваги на ложку, устромив мармизку у варення.

— Ти що?! — кинувся до нього Вадим, всерйоз наляканий дивним способом вживання їжі, але тут з’явилася Зінаїда з іграшковим вертольотом.

Вертоліт виявився малесеньким, пластмасовим, трав’янисто-зеленим, і важко було зрозуміти, як вона зуміла відшукати його у незайманих лопушано-кропиво-реп’яшаних нетрях. Мабуть, не в нетрях вік лежав — знову майнула підозра — заховали його у відомому місці, а вона…

Додумати не встиг. Зінаїда сказала:

— Він завжди так їсть. Ні ложок, ні виделок не визнає. Прямо пес дикий! Добре — варення густе, а якщо борщ?

— А що борщ? — не зрозумів Вадим.

— Так у нього тільки обличчя у варенні, а коли борщ — усе тіло в капусті. А взагалі ви даремно. Не можна йому варення.

— Чому?

— Діатез. В усіх від варення діатез. Коли переїдять.

— У мене ні, — машинально сказав Вадим.

— Ви ж дорослий. — У голосі Зінаїди звучало легке презирство: простих речей людина не розуміє.

— Я хотів як краще.

— Хто ж вас звинувачує? — Зінаїда сплеснула руками: жест у матері підглянула чи в когось із жінок. — Я сама, дурепа, винна: скільки часу на пусту іграшку витратила. І вас зайняла даремно. — І до брата: — Вставай, Костянтине. Подякуй дяді і ходімо. Час уже.

Костянтин слухняно відірвався од блюдця. Обличчя у дитини видно не було, тільки крізь густу бордову маску поблискували очі. Під носом замість сопляка приклеїлася полуничка.

— Вмити його треба! — нервово порадив Вадим.

— Дома вмию, — діловито сказала Зінаїда. — Тут недалеко. Немає коли нам розсиджуватися. А вам спасибі, Вадиме Миколайовичу.

— Немає за що… — Вадим почувався розгубленим, сам не знав чому. Додав чемно: — Ви заходьте…

— Обов’язково.

Зінаїда — цього разу обачно! — звела братця східцями, ведучи до хвіртки. Костянтин швидко перебирав ногами, дуже зайнятий: зчищав пальцем варення з обличчя в рот. Так, доки додому доберуться, і вмиватися не треба. Смішні.

А все-таки, нащо вони приходили?

У Вадима знову виникли підозри, хоча симпатія до ласуна не пропала: адже він дитинча мале, нетямуще, у підступах невинне. А ось Зінаїда…

Збіг з ганку, обійшов будинок, зупинився. Посеред пісенного “зеленого моря” хтось викосив круглу рівну лисинку, такий собі коричневий