Василь Биков - Круглянський міст

з автоматом упоперек грудей, другий простоволосий, у мундирчику, без шинелі. За ними перед цією ж машиною ще товпилися по-різному вдягнені і різні за віком німці, які, однаково стихши, з цікавістю на обличчях, мов на яке диво, дивилися на нього. Але він не бачив нікого — його позирк лише метлянувся по цій ворожій людській мішанині і спинився на мовчазній постаті Чернова. Трохи несхожий на вчорашнього, холодний і стриманий, у високому офіцерському кашкеті та підперезаній шинелі, він стояв віддалік, біля входу в землянку і, мерзлякувато засунувши руки в кишені, позирав на нього. Поряд переступали з ноги на ногу ще два офіцери — той, учорашній, високий, в обшитих шкірою бриджах, і низенький, вертлявий чоловічок з чорним коміром шинелі та в пілотці.

Климченко все це вхопив одним позирком, мовчазна пауза тривала не більше ніж дві-три секунди — зразу ж він скочив з дверей і кинувся до Чернова.

Зрозуміло, його схопили за руки, заламали їх за спину, скрутили, шарпонули. Він спробував рвонутися, викрутитись, тільки потуги його не могли протистояти вчепистій силі двох. Тоді він знову закричав:

— Звірі! Пустіть! Сволото фашистська! І ти — гітлерівський прихвостню. Наволоч! Виродок!

Чернов якось багатозначно витягнув з кишені руки і поважно ступив до машини. Ближні солдати розступилися, а він, несучи в своїх уже просто студених очах якийсь намір, підійшов до Климченка і два рази витяг його — по правій і по лівій щоці. Лейтенант рвонувся, закричав, але його міцно тримали. Тоді з помутнілим од безсилля розумом він скинув ногою і ледве не зацідив у живіт Чернова. Той ухилився.

— Абшнайден кнопфе! — кинув він комусь із солдат і відійшов на три кроки назад.

Двоє з тих, що з недоброю цікавістю спостерігали все це, підскочили до нього. Один — рудий у синьому комбінезоні, клацнув чималим розкладним ножем і збоку, щоб застерегтися від ніг, шарпонув його за штани. Другий обіруч обхопив його ноги. Климченко спочатку не зрозумів, що вони задумали, сіпався, тілька дарма. Той, у комбінезоні, рвонув брезентовий ремінець його штанів, після на землю один за одним посипалися удзики, відлетів вирваний з нитками гачок.

— Покидь! Гади! Що ви робите? Вбийте відразу. Ти, сволото! — закричав він Чернову. — Стріляй! Хутчій, ну!

Чернов кисло посміхнувся, скоса глипнув на офіцерів, що стояли біля входу в землянку, і сказав крізь зуби — так, що почути і зрозуміти його міг, видно, один лише полонений:

— Це для тебе завелика розкіш. Ти ще згадаєш мене.

І, повернувшись назад, до землянки, щось заговорив до офіцерів. Високий бундючно ворухнув густими білими бровами, низенький же, явно заінтригований, підійшов ближче, і певний час Чернов щось тлумачив їм. Солдати здаля вслуховувались у їх гомінку. Врешті високий сказав «яволь», а низький злорадно зареготав.

— О, зер гут, гер Шварц! Рус капут!

По якійсь команді ті, що тримали його, пустили, — безсило скрегонувши зубами, Климченко змушений був обіруч ухопити свою одежу і тримати так, щоби уникнути сорому. Навколо реготали і ржали десятка півтора німців.

Нарешті Чернов одійшов від офіцерів, ближче до пряжки пересунув на ремені тверду кобуру армійського «вальтера» і ривком розстебнув його. Збоку до Климченка підступив солдат, той, що тримав за руки, другий, роздягнений, бігом кинувся кудись. За півхвилини, на ходу вдягаючи шинелю, він повернувся з гвинтівкою. Климченка штовхнули в спину і кудись погнали.

Кінець.

Вкотре вже за цю добу всевладною тугою охоплювала його ця понура думка, і вкотре вона все не справджувалась. Але ось, здається, таки заб’ють. Він подумав тоді, що вони зроблять це десь у рівчаку, далі від людей і цих машин, однак троє ворогів вивели його на вчорашню стежку і пішли туди, звідки вчора його привели. Чернов ішов у п’яти кроках попереду, весь час мовчав і не озирався. Ззаду, про щось перемовляючись і по черзі потягуючи один недопалок, тупали конвоїри. З окривавленою головою, в одній гімнастерці, шкандибав полонений, тримаючи руками штани.

«Ну й зробили, мерзота! Не втечеш і не вдариш. Видко виучку!» — думав лейтенант про Чернова. В голові його хмільно кружилося, бинт зовсім сповз із лоба і тримався лише за вухом, гімнастерка на плечах була вся запорскана кров’ю. Ордена на грудях уже не було, — видно, вчора викрутили в землянці.

По схилі рову повзло клоччя туману, низько нависло матово-сіре небо, було вогко. До розгарячілого тіла знову почали чіплятися дрижаки, і Климченко жадав аби хутчішого, хоч би якого кінця.

7

Все тим же вчорашнім шляхом його повели на передову.

«Що їм ще треба? Що вони задумали, сволота?!» — міцніше за біль і холод допікало питання. З розпачливою ненавистю він сказав мимохідь Чернову:

— Ти, гаде продажний, годі вести. Стріляй уже.

Чернов повернувся і, притримуючи рукою ліхтарик, шкіряним вушком причеплений на грудях, зирнув на нього з-під низького, вологого козирка кашкета.

— Стріляти? Ні, стріляти я почекаю. Я спочатку організую невеличкий спектакль. Знаєш, як це у нас, тобто у вас, кажуть: концерт самодіяльності.

Так вони вийшли з рівчака в низину. Трава воложила чоботи. Навколо в сірому туманистому мареві лежала холодна весняна земля — чорні смуги оранки, сірі пониклі клини; світлими в підпалинах латками корбану рясніли стернища біля заболочень.

Не спиняючись, перейшли й низину. Чернов мовчав, тільки лупав з-під козирка по боках; чути стало близькі постріли — автоматні і гвинтівкові, але вони скоріше свідчили про затишшя на передовій, ніж нагадували бій. Бою не було. Непевна тиша хмурною невідомістю пригнічувала лейтенанта, але через те, що він наближався до своїх, трохи легшало на душі і чомусь гадалося: що ближче, то більше сили надасться йому, хоча, знав він, допомогти тут йому ніхто вже не зуміє.

Вчорашньою стежинкою вони