Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— бо дуже її люблю, але бачитися з нею люблю трохи менше. Але я ще ніколи так не шкодувала про те, що ми з нею майже сусіди, як сьогодні, бо через це ми мусимо так швидко розлучитися з вами». — «Ну, Оріано, годі цих балачок!» Дукині захотілося, щоб я бодай на хвилю заскочив до них. І вона і дук зареготали, коли я сказав, що не можу зайти, бо саме зараз має прийти до мене в гості молода панна. «Знайшли коли приймати гостей!» — кинула дукиня.

— Ну, серденько, поспішімо! — сказав дук Ґермантський дружині. — За чверть дванадцята, пора переодягатися...

Але він наткнувся, як на гостру варту, на двох дам із ціпками: вони не побоялися спуститися нічною добою зі своїх вершин, щоб урятувати дука від сорому. «Базене! Ми поквапилися вас попередити, бо боялися, як би ви не поїхали на редуту: бідолашний Аман’єн сконав годину тому». Дук розгубився. Йому вже бачилося, як пречудова редута димом пішла догори, бо ці кляті верховинки попередили його про смерть пана д’Осмона/ Та він швидко опанував себе і кинув своїм кузинам репліку, якою дав наздогад про намір не відмовлятися від утіхи і водночас довів, що не розуміє значення певних слів: «Сконав! Ба ні, без брешеш! без брешеш!» І, не звертаючи більше уваги на кузин, які, озброєні альпенштоками, готувалися до вночішнього сходження, заходився розпитувати камердинера: «Шолом прибув цілий?» — «Цілісінький, ваша ясновельможносте». — «А дірочку пророблено, щоб дихати? А то, сто чортів, ще задихнешся!» — «Пророблено, ваша ясновельможносте».— «Хай тобі грець! Якийсь проклятий вечір! Оріано! Я забув спитати в Бабала, чи це для вас черевики з загнутими носаками?» — «Серце моє! Костюмер із Комічної Опери тут, він скаже що й до чого. Але я не думаю, щоб на ці черевики можна було начепити остроги». — «Ходімо до костюмера, — мовив дук. — Прощавайте, хлопче, я б радий був запросити вас до нас, щоб ви подивилися, як ми примірятимемо строї, — це вас би розважило. Але ми забазікаємося, скоро північ, а щоб уволю натанцюватися на балу, треба явитися вчасно».

Мені теж нетерпілося розпрощатися швидше з дуцтвом. «Федра» закінчилася о пів на дванадцяту. Ми з Альбертиною мали зійтися в мене одночасно. Я вдався просто до Франсуази: «Панна Альбертина прийшла?» — «Ніхто не приходив».

Овва! Невже вона не прийде? Я почав побиватись; нині, коли Альбертина могла й не явитись, мені так кортіло бачити її.

Франсуаза теж була в злому гуморі, але з зовсім іншої причини. Вона саме посадила дочку до столу, щоб пригостити її ситою вечерею. Але, почувши, що я іду, зміркувала, що не встигне прибрати полумиски та порозкладати голки й нитки, вдаючи, буцімто вони працюють, а не вечеряють. «Я пригостила її супом та ще шийковою кісткою», — сказала Франсуаза, бажаючи, мабуть, показати, яка убога її вечеря, хоча насправді вечеря була сита, і тому вона, либонь, почувалася злочинницею. Навіть коли я знеобачки входив до кухні при сніданку чи при обіді, Франсуаза завжди вдавала, ніби вже по всьому, і казала вибачливо: «Я перехопила кавалочок або хитученьку». Проте докази були безперечні: стіл угинався від наїдків, які Франсуаза, застукана зненацька — як переступниця, хоча яка з неї переступннця! — не встигла прибрати. Потім сказала дочці: «Ну, іди спати, сьогодні ти досить напрацювалася (бо хотіла виставити справу так, ніби її донька нічого нам не коштує, ніби вона живе повітрям та й ще заживає кривавиці у нас). Пропадаєш тут на кухні і плутаєшся у панича під ногами — а він гостей сподівається. Гайда, забирайся», — додала вона, буцімто їй доводилося відсилати доньку живосилом, хоча донька, потому як вечеря зірвалася, зоставалася в кухні про людське око і якби я пробув тут ще п’ять хвилин, пішла б сама. 1, обернувшись до мене, Франсуаза сказала тією гарною людовою францужчиною, в якій відчувалося і її власне замилування: «А бачте, пане, вона аж з личка спала, так їй кортить на боковеньку». Я був радий, що збувся розмови з Франсу-азиною донькою.

Я вже згадував, що і мати і донька народилися хоча і в сусідніх, але одрубних сільцях, зовсім одмінних і землею, і зелом, і говіркою, а надто — деякими особливостями мешканців. Ось чому «різничка» і Франсуазина сестрениця порозумівалися між собою нелегко, зате мали одну спільну рису: коли йшли по справунки, то годинами засиджувалися «у сестри» чи «в кузини», ніяк не могли набалакатися і, зрештою, забували про те, навіщо їх послано, отож-бо, коли вони поверталися і їх запитувано: «Ну як, маркіз де Норпуа буде вдома о чверть на сьому?», вони навіть не плескали себе по лобі й не гукали: «Ой лишенько, вилетіло з голови!» — вони відповідали: «А мені і невтямки, що маркіза треба про це запитати, — я гадала, досить лише кланятися від вас». «Стріха поїхала» у них настільки, що вони не пам’ятали, про що мовилося годину тому, натомість у них годі було вибити з голови те, що там засіло після балачки з сестрою чи кузиною. Так, різничка від когось чула, що англійці воювали з нами сімдесятого року, тоді як і пруссаки, і, хоч я розтлумачував їй, що це вигадка, щомісяця приказувала до речі і не до речі: «А все через те, що англійці воювали з нами сімдесятого року, тоді як і пруссаки». — «Та я ж вам сто разів казав, що ви помиляєтеся!» Вона відповідала, доводячи всім ладом думок, що її поглядів не похитнути: «У кожному разі не треба цього мати і досі їм за зле, багато води уплинуло після сімдесятого року» тощо. Іншим разом, закликаючи до війни з Англією, а я таку війну відкидав, вона заявила: «Звісно, завше краще, щоб без війни; але як без війни не обійтися, то вже краще швидше. Чули, що сестра оце казала? Відтоді як англійці воювали з нами сімдесятого року, нам тільки руїна від цих торговельних угод. А коли ми їх поб’ємо, до Франції не пустять жодного англійця, аж поки не заплатить триста франків в’їзного, як оце платимо ми, аби поїхати до Англії».

Такі були відрубні риси мешканців цієї місцевости, яка нараховувала їх не більше як п’ятсот і була облямована каштанами, вербами, картоплями та буряковими полями,