Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

приємне, а головне — бажання скористатися з короткої миті, яку їй обставинами даровано на цей нудний ритуал, глянула на дукиню де Ґалардон; відтак, наче допіро постерігши її, з раптового натхнення перейшла на той бік сходів і, підступивши до своєї захопленої кузини, подала їй руку. «Скільки літ, скільки зим!» — промовила вона і, обмежившись цією примовкою, де були і жалі, і зрозумілі перепросини, сполохано обернулась до дука, а той, зійшовши зі мною, лютував, бачачи, що його дружина застрягла біля ду-кині де Ґалардон і затримує інші карети. «Оріана все ще дуже гарна! — озвалася дукиня де Ґалардон. — Мені смішно, коли патякають, ніби ми не миримося; ми можемо з причин, у які ми не зобов’язані нікого втаємничувати, не бачитися цілими роками, але нас пов’язує стільки спогадів, що нам годі коли-небудь розійтися, і серцем вона відчуває, що кохає мене більше, ніж багатьох інших, з ким стикається щодня і хто їй не пара». Дукиня де Ґалардон скидалася на зацурану коханку, яка хоче всіма силами переконати інших, що вона коханіша за ту, яку оце пестять. І цим величанням дукині Ґермантської, забувши про те, що вона зовсім недавно казала щось геть протилежне, дукиня де Ґалардон непрямо довела, що Оріана добре знає засади, неодмінні для кар’єри вишуканої аристократки, яка, побачивши, що її добірний туалет викликає не лише захоплення, а й заздрощі, воліє зараз же перейти на той бік сходів — от заздрісниця і роззброєна! «Дивіться, щоб хоч не змочити черевичків» (щойно трошки дощило), — сказав дук, ще лютий за цю загайку.

Дорогою назад у каретній тісноті червоні черевички дуки-нині несамохіть опинилися дуже близько біля моїх ніг, і їхня господиня, боячись, як би не штовхнути мене, сказала дукові: «Наш молодик, чого доброго, скаже мені, як написано на якійсь карикатурі: «Освідчіть, пані, навпростець мені кохання, але не топчіться по моїх ногах». А мої думки були за тридев’ять земель від дукині Германської. Відтоді як Сен-Лу розповів мені про панночку блакитної крови, яка вчащала до дому розпусти, і про покоївку баронеси Пютбюс, до цих двох істот рвалися злиті водно прагнення, підсичувані щодня безліччю красунь двох гатунків: вульгарних, пишних, величних камеристок із панських будинків, напужено-хамних, які кажуть «ми», коли заводять мову про дукинь, та молодих дівчат, чиє ім’я мені досить було прочитати у справозданні про бал, — хай вони навіть не проїжджали і не проходили повз мене, я все-таки в них іноді закохувався, а потім, ретельно вивчивши довідник, де вони літ-никують (з іменами виходила часто плутанина), марив про тс, як я житиму чи то на рівнинному Заході, чи то серед північних дюн, чи то серед сосняків Півдня. Але марно я силкувався подумки, за Роберовим ідеалом, стопити разом найзвабливіше, що мала врода легковажної панни чи покоївки баронеси Пют-бюс, аби їх можна було бачити живими, обом згодливим красуням бракувало того, чого я не міг знати до зустрічі з ними, — їхньої індивідуальности. Даремно я намагався уявити — протягом кількох місяців, коли мені більше подобалися молоді дівчата, — як збудована і виглядає та, про яку розповідав мені Сен-Лу, а протягом кількох місяців, коли я волів покоївку, уявити собі камеристку баронеси Пютбюс. Зате який супокій на зміну непогамовній бурі бажань, пробуджуваних у мене летючими істотами, часто навіть безіменними, істотами, з якими в кожному разі важко було здибатися знову, ще важче — познайомитися і яких, мабуть, годі було завоювати, який супокій мене огорнув, коли з усієї цієї розпорошеної, летючої, безіменної Вроди окреслилися два відібрані зразки з указівками, як їх знайти, і коли я переконував себе, що вони завжди тепер до моїх послуг! Я відсував пору, коли зазнаю подвійної насолоди, так само як відсував початок роботи, але певність, що я її зазнаю, коли захочу, робила цю насолоду вже майже непотрібною — так нам досить мати напохваті снодійне, аби заснути без нього. У всьому світі для мене були жадані лише дві жінки, і хоча я не міг уявити собі їхні личка, але їхні імена Сен-Лу мені назвав, ручаючись за їхню схильчивість. Отож, якщо своїми недавніми словами завдав він тяжкої праці моїй уяві, то моїй волі вони принесли неабияке відпруження, тривалий спокій.

«Скажіть, — звернулася до мене дукиня, — крім балів, де ви й так буваєте, чи можу я чимось бути вам у пригоді? Може, є якийсь салон, і вам хочеться, щоб я ввела туди вас?» Я висловив побоювання, що єдиний салон, куди мені хотілося б потрапити, здасться їй не надто вишуканим. «У кого ж це?» — спитала вона голосом загрозливим і хрипким, майже не розмикаючи губів. «Баронеси Пютбюс». Цим разом дукиня вдала, ніби гнівається направду. «Ба ні, ні в якому разі! Здається, пан кпить із мене! Я чисто випадково відома за прізвище цієї паскуди. Це шумовиння. Це так, як би ви попросили мене познайомити вас із моєю шва-лею. Ба ні, що це я? Моя шваля — цяця. Пан трохи не сповна, мій бідний хлопче. У кожному разі я вас благаю: будьте гречні з тими, з ким я вас звела, завозьте їм візитівки, візитуйте їх і не згадуйте при них про баронесу Пютбюс — вони її знати не знають». Я спитав, чи не повійна трошки принцеса д’Орвільє. «О ні, хай Бог милує! Ви щось плутаєте, вона радше святобожна. Правда,

Базене?» — «Авжеж, принаймні, як мені здається, за нею ніколи не було ніякого поговору», — відповів дук.

— Чи не хочеться вам поїхати з нами на редуту? — спитав він мене. — Я позичу вам венеційського плаща. Я знаю когось, кого ваша поява на балу неабияк потішила б. Про Оріану я не згадую, це зрозуміло й так, ні, я маю на увазі принцесу Пармську. Вона все співає вам дифірамби, вашим іменем тільки й клянеться. Вона уже не перволіток і, на ваше щастя, дуже шанується. А то б узяла вас за чичисбея, як казали за мого молоду, за такого собі вірнесенького джуру.

На редуті мені не залежало, а залежало на побаченні з Альбертиною. Отож я вимовився. Екіпаж зупинився, виїзний лакей крикнув на придверника, коні били копитами, аж поки брама розчахнулася і повіз уїхав на дитинець. «Щасливо! — сказав мені дук. «Іноді я шкодую, що мешкаю так близько від Марі, — промовила дукиня,