Йон Колфер - Список бажань

здавалося, пронизав мене наскрізь. Я могла зрізати шлях через парк повз свінгерів, що парувалися в кущах. Але вирішила не скорочувати. По-перше, там вигулювалися самі підлітки, а вони зі штанів би повистрибували, аби дістати когось. Треба ж повипендрюватись перед своїми ґьорлами. А по-друге, що швидше я дійду додому, то довше мені доведеться дивитись на масну Фрáнкову пику.

Наш будиночок стояв занехаяний. Лише за чотири місяці. Ти скажеш, треба значно більше часу, щоб занедбати хату. По стінах дерлося зелене бадилля. Трава гналася аж до підвіконня, а хвіртка вискочила з завісів і перехнябилась. Звичайно, якби мама була жива, нічого такого не було б і близько. Ми б обоє закасали рукава й зробили все, що треба. Давно-давно будинок номер сорок сім був нашим житлом. Тепер він був усього-на-всього будинком.

Мамі ніколи не таланило з чоловіками. Спершу мій таточко, який втік до Лондона, щойно треба було ставати батьком. А потім Франко, чи не найбільш ні до чого не вдатна, гидотна ледач, що аж приклеїлася до канапи своєю впрілою тушею. Я відчувала, як дріж набігав десь аж знизу спини. Але нічого не могла з собою вдіяти. Тільки-но я згадувала цього чоловіка…

Я придумала, як відчиняти вхідні двері без ключів. Притуляєшся плечем у потрібному місці й налягаєш. Двері так покособочилися, що замок простісінько випадає з гнізда. Звичайно, Франко жодного разу не вдалося добутися в будинок без ключів, хоч як він гатив у двері. А мене цей спосіб рятував не раз, особливо коли треба було дістатися всередину непоміченою.

Я тихенько видавила двері. Телевізор, як завжди, гримів у вітальні. Я не заходила туди більше, байдуже що показували. Тепер кімната належала Франко, він до неї й заходив. Не дивитися телик — невелика плата за те, щоб не бачити його мармизи.

Наступною перепоною були сходи. Кожен східець рипів, тому доводилося застромлювати ноги в отвори в поруччі й дертися нагору, мов краб. Не дуже зручно, зате тихо.

Відтак навшпиньки я добиралася до своєї кімнати. Тепер я була в безпеці. Франко міг волати й гарчати, проте він ніколи не потягне свій гладкий зад угору сходами. Забагато зусиль.

Мені соромно зізнаватись, але навіть моя кімната скидалася на смітник. Мама гидувала б. Вона не дозволила б такого розгардіяшу в хаті. Та мама не тут. Вона померла. Її на пішохідній зебрі збив сонний таксист, він газував тоді третю зміну поспіль.

Мій портфель валявся в кутку, я кинула його туди увечері. На мене, наче капкан на ведмедя, чекало домашнє завдання. Але я не буду його робити. Навіть не прикидатимуся, що роблю. Мені давно все до лампочки…

Я вирішила знову вийти на вулицю. Може, мене цілу ніч не буде вдома. Сяду на бусик, доїду до кінотеатру й сидітиму на нічному сеансі.

Гроші я заховала надійно. Разом з іншими коштовностями. Я з’ясувала, що єдина, річ, біля якої Франко ніколи не затримується, то книжкова полиця. Отож усі свої заощадження я сховала у футлярі з томиками “Володаря кілець”.

Я витягла футляр і висипала свої скарби на ліжко. На незастелене ліжко. На ліжко, не застелене вже понад два місяці. Якби мама була жива, я б одразу його застелила.

Браслет на ногу, подарований Джеррі Фареллом ще в четвертому класі. Диплом за твір “Кити, наші надійні друзі”. Засушена морська зірка, яку я знайшла на карреклоуському березі.[14] Мамина обручка. Мама казала, що цей перстень колись буде моїм, от він і мій. Швидше, ніж гадалося.

Я насупилася. Де обручка? Може, десь у футлярі? Застрягла між стінками? Я обмацала весь футляр. Обручки не було. І грошей не було. Двох п'ятдесяток. Нудота підступала зі шлунка до горла. Франко!

Я кинулася донизу, дорогою врізавшись в усі кути. Франко, як завжди, потопав у цигарковому диму.

— Де? Де вона? — верещала я з переляку.

Франко ніколи не відводив очей від екрана.

— Де — що? — запитав він, лютий, що я увірвалась у його телевізійний простір.

— Обручка! — кричала я, показуючи на палець, на який мала її надягнути. — Мамин перстень?!

Франко жував цигарку, обмірковуючи відповідь.

— А, той перстень з діамантом? Ти його маєш на увазі?

— Авжеж! — Я мало знов не заверещала. — З діамантом.

Франко загасив недопалок у переповнену попільничку.

— Ну, тобі, певно, відомо, що твоя мама хотіла віддати цей перстень мені.

Я не могла й слова вимовити. Голос не слухався мене.

— То я його… і продав.

Слова пролунали найпростіші. Але чомусь я ніяк не могла їх уторопати.

— Ти продав його?

Франко неквапно закивав головою.

— Так, довбодятле, я його продав. Що ти на це скажеш? Ти думала, ти ховатимеш його в своєму футлярі довіку?

— Але… — Я затиналася. — Але, але…

— Але, але, — іржав Франко. — Хто ти така? Задрипана реперка? Чуєш? Я продав перстень. Пішла! Пхи-пхи. Пхи-пхи. Геть звідси! Не заступай мого нового телевізора!

Мій мозок відмовлявся працювати. Пригадую, що намагалася запхнути в нього новину, яка звалилася на мене, а вона все ніяк не вкладалась у голові. Хоча одне запам’яталось. Новий телевізор.

Ось він, втелющений посеред вітальні, висвічує крізь хмари цигаркового диму. Матово-чорний і загрозливий.

— Гарнюній? — глузував Франко. — Приглушує сторонні шуми і передає телетекст. Найкрутіша модель. Красунчик!

Я почувалася так, наче коток розчавив мені голову, як у мультиках. Мамину обручку за оце?

— Це все, що я мала, — казала я крізь зціплені зуби, ковтаючи сльози. — Усе, що залишилось.