Джон Гендс - Темрява на світанку

– сказала Марія спокійно, – кого ви намагаєтеся переконати? Хоч би хто вбив вашого чоловіка, він убив також і того священика, і керівника страйкового комітету та його сім’ю, і керівника єврейської общини. Прошу вас, скажіть, з якою метою ваш чоловік їхав на зустріч з моїм батьком. Якби ми знали, ми б могли зрозуміти, чому його вбили і хто вбив. Тоді можна буде запобігти іншим убивствам.

Марченкова подивилася на портрет свого чоловіка, потім, повернувшись, глянула на руки Марії.

– Ви не були одружені, правда ж? Ви не можете зрозуміти, що означає – зтратити чоловіка, якого кохаєш. Будь ласка, дайте мені спокій.

– Я не втратила чоловіка, якого кохаю, але я втрачала батька на п’ятнадцять років.

– Він сидів за злочин. Це навряд чи те саме.

– Його злочин був – говорити правду про голод, умисне створений Сталіним 1933 року, голод, що вбив сім мільйонів українців. Але ми не можемо побудувати майбутнє, основане на зненависті до тих, хто завдавав нам болю в минулому. Ми лише повинні бути певні, що це зло не повториться.

– Гаразд, – сказала Марченкова, – але не вплутуйте сюди мене чи моїх дітей.

– Я була з батьком того ранку, – говорила далі Марія. – Я запитала його, чому до нас у неділю вранці має приїхати генерал. Пам’ятаю кожне батькове слово: «Я не знаю, – сказав він, – але якщо Олексій Федорович говорить, що це важливо, це повинно бути важливо. Марченков – чоловік, якого я поважаю. З такими командирами в Українській армії конфліктів між Росією й Україною, слава Богу, ніколи не буде». – Марія ступила до Марченкової. – Хіба ви не розумієте, якщо ми не знайдемо, хто робить це зло, наші країни можуть бути доведені до жорстокої боротьби, як це було в минулому. Гадаєте, генерал Марченков бажав би цього?

– Не смійте говорити, чого бажав би мій чоловік! Я не можу вам допомогти – й це все, – вона відвернулася й дивилась у вікно на будинок для старших офіцерів. На ланцюги дитячих гойдалок поналипав сніг, сталева гірка була вкрита кригою.

– Не можете чи не бажаєте? Чого ви боїтеся, Валеріє Осипівно?

– Дайте мені спокій! Вам не здається, що я досить настраждалася?

– Як хочете. Я буду молитися за душу вашого чоловіка, але маю сумнів, що ці молитви потрібні. Певна, що зараз він з Богом.

27

– Я намагалася, я зробила все, що могла. – Марія була близька до сліз. Степаняк обняв її. Йому було байдуже, чи дивляться на них дівчата з відділу преси.

– Я хотіла допомогти тобі дізнатися, хто справді вбив генерала Марченкова та інших, щоб ти міг довести Кристіні, що її стаття хибна.

– Я знаю, ти зробила все, що могла, – говорив Степаняк, а Марія шморгала носом. Волів нерухомо стояти й обнімати її. Вона була така бажана й така вразлива. Зараз Марія горнулася до нього, її перса тиснули йому в груди. Це його хвилювало, але він спізнювався.

– Я мушу зараз іти, Маріє, – сказав він їй на вухо. В мене зустріч із Петросяном. Хочу дізнатися, чи є якийсь прогрес у справі.

Вона випросталася й глянула йому в очі.

– Я знаю, ти не зупинишся, поки не знайдеш цих убивць. Я лише хотіла б трохи твоєї сили.

Чи було це дійсно кохання, що робило Марію сліпою? В її великих, чистих очах він бачив щирість, відданість і, над усе, довіру. Він не відчував перемоги: це почуття приходило, коли жінка віддавала йому своє тіло, як це робили багато з них, але жодна жінка ніколи не віддавала йому довіри. Вперше в житті, обманувши когось, він соромився свого обману.

– Я побачу, що зможу зробити, – сказав він, беручи свою куртку. – Але нічого не можу обіцяти.

* * *

Петросян чекав на нього у валютному барі готелю «Либідь».

– Що тобі замовити?

– Віскі, – сказав Степаняк, – подвійне. Для чого ви хотіли мене бачити?

Петросян пішов принести напій, а повернувшись, сказав:

– Лєсков хоче викрити Бондаря до того, як Міжнародний валютний фонд прийме рішення допомогти Україні.

Степаняк шукав натхнення на дні своєї склянки.

– Є проблеми, – сказав він.

– Ти зустрічався з цим чоловіком?

Степаняк кивнув.

– Отже, знаєш, хто такий Тарас Боровець. Це все, що Кристіна Лесин мусить від тебе почути. Потім можеш дозволити їй самій звести кінці з кінцями.

Степаняк хильцем допив віскі й пішов повторити. Біля прилавка помулявся, обдумуючи, як краще зробити, щоб не вплутувати Бондаря. Повернувшись, він сказав:

– Знаєте, щоб дезінформація спрацювала, вона повинна бути правдоподібна. Інакше вона стріляє у зворотному напрямку й викриває джерело. Ви забули, що Кристіна Лесин давно знає Бондарів. Одна річ – отой самовпевнений гомосексуаліст Мельник, а тут... Відверто кажучи, я не вважаю, що доцільно виставити Романа Бондаря як холоднокровного вбивцю: Лесин обов’язково розпізнає фальш.

Петросян пильно дивився на нього.

– Або напій, або підвищення у званні затуманило вам розум. Гадаєте, ми не відаємо, що Кристіна Лесин знає Бондарів відтоді, як вона та дочка Бондаря вчилися разом в університеті й що лондонському «Кореспонденту» це також відомо? Саме тому Лєсков і вирішив, що ви мусите її вустами сказати Заходові про терористичні зв’язки Бондаря. «Кореспондент» опублікує розповідь Кристіни. А ваша справа – підохотити її.

– Але як?..

– Скажіть їй: Роман Бондар став нестерпний, – усміхнувся Петросян. – А ви не стали б таким, якби провели п’ятнадцять років життя в таборах особливого режиму, їли там шодня баланду, якщо б мали її взагалі, й половину цього часу провели у відкритому карцері, де температура опускається до мінус тридцяти?

– Бондар – людина чести. Кристіна це знає.

Петросян стенув плечима.

– Бондар багато п’є. Скажи Кристіні, що його чесність