Степан Дмитрович Ревякін - Поєдинок у Чорному лісі

— Не варто, — поспішно мовив Чернуха, думаючи, як перевести розмову на інше. — Гарне кіно дивились?

— Ні, ти покажи, — напосілась Рада. — Не бандит, а кіноартист, справді… Покажи, може, й Сашко такого ж розшукує…

— Кажу ж, не варто, — невдоволено зиркнув на неї Чернуха.

— А чому? Цікаво глянути, — простягнув руку Басенко.

— Банальний тип, — хмуро мовив Чернуха, дістаючи фотокартку. — Трішки вродлива мармиза та й годі… А Раді, бач, як в око впав…

Басенко уважно подивився на фотокартку, і ледь не скрикнув. Цього чоловіка він двічі бачив в управлінні ще взимку. В супроводі Максименка. Незадовго перед розформуванням їхньої таємничої «десятки»…

— Мужнє, вольове обличчя, — стримано мовив він і допитливо подивився на Чернуху. — Бандерівець?

— Рецидивіст, — відповів Чернуха. — Може, колись мелькне десь близко, то просигналізуйте…

— Авжеж, — пообіцяв Басенко. — Ти надовго в справах?

— Завтра назад, — сховав Чернуха фото. — Я ж не в справах, а до неї, — кивнув на Раду. — Гнівається вона, що зрідка зазираю… Але ж ти розумієш: служба!

— Чого ж не розуміти! — розважливо мовив Басенко. — В одному колесі крутимось… Через мене он скільки горя сьорбнула моя ясочка!

Мальва сиділа мовчки. Чернуха був чимось їй неприємний. Терпіла лише тому, що в нього була закохана її найближча подруга. Чим він міг подобатись їй? Самовпевнений, зарозумілий. Погляд якийсь скаламучений, лихоманний. Уникає дивитись прямо в очі. А може, він таки і бовкнув де про від'їзд Сашка? Боїться тепер зізнатися після всього. Приїхав, «ощасливив» дурненьку Раду. Тиняється бозна-де, а потім — привіт, незабутня моя! Ще й ночувати, чого доброго, залишиться…

Чернуха, проте, трохи порозмовлявши, швидко розпрощався. Рада пішла провести його.

«Підозрілий старший лейтенант, — роздумував про нього Басенко. — Нащо йому було показувати Раді оту фотографію?..»

Наступного дня Басенко сидів у кабінеті Максименка і розповідав йому про свої сумніви, котрі виникли у нього після знайомства з старшим лейтенантом Чернухою.

— Він цікавився чоловіком, з яким я вас бачив в управлінні взимку. Блакитноокий капітан міліції… Не знаю, нащо це йому… Сказав, що на фотокартці рецидивіст, котрого вони розшукують…

— Дивно! — наморщив лоб Максименко. — Дійсно, нащо йому? Кажеш, що він з Ровенщини? Іван Чернуха? Зробимо запит…

Він подзвонив до Марчука і попрохав, щоб той надіслав до нього свою техсекретарку Раду Волосюк.

Рада зайшла, трохи стурбована викликом, до начальника управління. Максименко тактовно розпитав дівчину про взаємини з Чернухою, поцікавився, як часто вони зустрічаються.

Дівчина, нітрохи не криючись, розповіла про своє кохання, про службову заклопотаність Чернухи, із-за якої він так мало приділяє їй, Раді, уваги, про те, що хотіла б бути йому за дружину і мати од нього дітей, але він з одруженням чомусь не поспішає. Не втаїла і смішного підозріння подруги, що в свій час про Басенкове відрядження міг комусь обмовитись саме він…

— Пригадайте, чи не цікавився він деталями вашої роботи? — спитав Максименко, співчутливо вислухавши її щиросерду сповідь.

— Які ж у мене деталі? — усміхнулась Рада. — Друкую і все…

— А що саме друкуєте, не цікавився? Про новини в управлінні не розпитував?

Рада здивовано дивилася на Максименка, не розуміючи необхідність такої бесіди. Невже він у чомусь підозрює Івана? Адже його, якщо й можна підозрювати, то тільки в байдужості, черствому ставленні до неї.

— Ну, в такому плані… у нас так, а у вас що, — розгублено відповіла Рада, — розмови бували.

— І ви часто розказували йому, що у нас? — з притиском останніх слів спитав Максименко.

— Бувало, що й розказувала, — тихо зізналась дівчина. — А хіба що? Адже він теж міліціонер! Я вже, звісно, не пригадую, що саме йому розповідала, але особливо і не крилася… Він же свій! В одній системі працюємо! Та ось він прийде, я скажу, аби він зайшов до вас та й сам пояснив усе чисто…

— Ні, про нашу з вами розмову йому знати абсолютно не треба, — попередив Максименко. — Не говоріть йому нічого! Якщо взагалі він найближчим часом з'явиться у вас…

— Чого не знаю, того не знаю, — сумно усміхнулась дівчина. — Він дуже зрідка навідується, ніколи не попереджає, коли саме чекати в гості…

— Надалі ви поводьтесь обережненько зі своїм гостем, — порадив Максименко, а помітивши здивування в її очах, трохи заспокоїв: — У нас до нього ніяких претензій немає, але ви більш розумно вирішуйте свою особисту долю…

Опівдні з Ровно надійшло повідомлення: старший лейтенант Іван Чернуха в особовому складі обласного управління міліції не значиться.

Пообіді в управління несподівано з'явився Адам Сливинський. Попрохав чергового доповісти начальнику про себе.

— В якій справі? — поцікавився черговий.

— Хочу подати начальнику вельми цінну інформацію, — чемно мовив колишній нотар.

— Що у вас? — запитально звів на