Адам Багдай - Пірати Співучих островів

— Куди попливемо? — запитала Геля.

— На острів Свети Никола.

— Е-е...— скривилася дівчина.— Я думала, трохи далі.

— Бензину мало.

— То нападемо по дорозі на танкер і заправимось, — жартував Марко.

Іво не любив жартувати, отож сказав, аби ми не дуріли. Зробимо гарну прогулянку на острів Свети Никола, до хатини пустельника.

— Це чудово! — скрикнув я.

— Власне, він і не пустельник,— пояснив Іво.

— То все-таки пустельник чи не пустельник?

— Пустельник про людське око і тільки сезонно.

— Чому «про людське око»?

— Бо, власне, мешкає він у Петровацу, а на літо перебирається на острів, аби іноземцям було що оглядати.

— А що він там робить?

— Та нічого. Продає поштові листівки, черепашки, і йому страшенно нудно. А коли йому нудно — йде до пивниці, попиває вино та слухає радіо. При людях не слухає, бо пустельникові не личить.

— А йому дають гроші?

— Дехто дає, але він не хоче брати динарів, воліє долари.

— Це чудова посада для дядечка! — вихопилось у мене.— Ото був би пустельник!

Я подумав, що то був би прегарний вихід із нашої скрути. Це ж якраз на дядечка — нічого не робити, а тільки філософствувати і розмишляти. Дядечко буде пустельником, а я — хлопцем, якого він прихистив з милості. І ми продаватимемо черепашки. Геніальна ідея! В такий спосіб можна розкішно прожити літо.

Ми відпливли вже далеченько. Позаду ще видніли білі стіни готелю «Мілочер», кипариси, скелі, оливкові гаї, білі будиночки, серед зелені, а вище — високі гори, осяяні сонцем, наче вилиті з розплавленого металу. І небо — чисте, глибоке й таке блакитне, як ото на листівках. Праворуч, мов призма золотих кубиків — прастарі будинки на острові Свети Стефан, а з лівого боку — затока, оточена перснем зелені і золотим обручем гір.

Раптом Гелі спало на думку зупинитися й покупатись у чистому морі.

Іво одразу ж вимкнув мотор. Стало тихо. Тільки чути було, як плещуться хвилі об човен. Я оглянувся. Берег уже ледь маячив. Кілька чайок ширяло над нами, а в затоці білі вітрила, наче вирізані з паперу трикутнички, повільно сунулися на тлі скель.

Іво перший став на прові й скочив. Плив під водою, і мені здалося, що він рухається в прозорому склі. Відплив далеко од човна, перевернувся на спину і спокійно лежав.

Потім усі стрибали з човна у море, — як хто вмів. Я хотів скакнути з фасоном, головою, звісно, а натомість боляче гепнувся животом. На щастя, ніхто цього не зауважив. Ми плавали круг човна. І було справді прегарно! Під нами глибочінь, над нами небо, сонце, вітер, і ми плюскалися, мов риби!

Було б іще лучче, якби ми могли побачити пустельника з острова Свети Никола, та, на жаль, коли ми знов усі позалазили в човна, виявилося, що не можна запустити мотора.

То був солідний підвісний мотор із тросовим стартером. Трос треба окрутити навколо шківа стартера, а тоді рвучко шарпнути, щоб шків почав крутитися. Просте діло. Просте, ясна річ, тоді, коли шарпнеш — і мотор заведеться. А наш не хотів заводитись. Шарпав Іво, Марко, Свен, шарпав я, шарпала навіть Геля, аж шкіру на пальцях позривали, а те вперте бидло і не здригнулось. І це саме у чистому морі!

— Може, кінчився бензин? — сказала Геля.

Іво перевірив. Ні, пального ще досить.

Заходилися ми шарпати знову. Та все марно — мотор мовчав, як зачарований, а нам просто руки опадали.

Що ж робити? Чисте море, а ми в маленькому човні з мотором, який не заводиться, хоч плач.

Ніхто з нас не знав, що роблять кинуті напризволяще люди після аварії корабля. Навіть Геля не знала, хоч вона була вождем Чорних Стоп. Ми геть розгубилися, а коли розгубишся, звісно, ніщо путяще на думку не спадає.

— Якби весла... — замислено озвався Іво.

— В такому моторному човні весел немає, — зауважив Марко.

— Подивимось! — Іво почав нишпорити по палубі. За хвилину, радісно скрикнувши, він витягнув невеличке весло.

І враз нас пойняв бойовий дух. Узялися ми веслувати. Одначе це було не так просто. Маленьке весло, великий човен, до того ще й без керма, бо за кермо в таких човнах править гребний гвинт підвісного мотора. Коли хтось із нас веслував з лівого боку,